Ну й пам’ять у чоловіка, чудувався я потай, хоч, здається, ніколи в землянці чи на марші не хвалився своєю гос— подинею. Але ж не вигадує, правду каже — і про пундики а маком, і про вареники з вишнями та з сиром!..
— їжте, чоловіче добрий,— сокоріла Мартоха, квітнучи полудневою ружею в щедрій хвилі сонячного світла.— Дуже люблю, коли чоловіки їдять. Мій Хома їсть, як не в себе, але куди йому проти вас!.. Покуштуйте паляницю — вона хлібові сестриця... Скажіть, хіба то хазяйка, що поставить у піч чотири горшки — і все галушки? А то хазяйка, що з води та з муки випікає шулики? А то хазяйка, що готує соломаху-затираху, затре — сім’я все поїсть?.. Е-е, в усяке діло треба вкладати душу. Тоді їдці вкладуть душу у твою страву.
— А так,— згоджувався мій фронтовий побратим.— Нема риби над линину, м’яса над свинину. А в мене, скажу вам, Мартохо, по щирості, пузо не мішок: що не всип — не випаде. Та й чого випадати, коли в кожній страві-потраві, справді, ваша душа чується. І душа ваша, видно, солодка та смачна!
— Хомо,— аж мало барвінком не стелилась Мартоха перед гостем,— і чому раніше не запрошував цього чоловіка до хати? Нема тобі ні стиду ні бриду! Та він же тобі рідніший рідного брата, якого в тебе ніколи не було... Це ж у вас, чоловіче добрий, і жіночка є, і дітки? То, може, перебирайтесь у Яблунівку, спершу в нашій хаті поживете, а потім свою поставите. Жили б гуртом, як рідня!
Добре підкріпившись, стали обоє такі кріпкі, що в чотири руки змогли б дюжину намилених милом чортів утримати. Стали такі кріпкі, що, як вийшли з хати надвір,— земля нашої сили не витримувала, а розгойдувалась на всі боки, а разом із землею розгойдувалась уся Яблунівка з обійстями, городами, левадами і ставами. Я, може, старався ступати обережніше, так мій фронтовий побратим на силі й завзятті не чувся, так гупав ножиськами, що, дивись, то верба здригнулась, то криниця хитнулась біля воріт, а то навіть якась молодиця з немовлям на руках війнулась убік і каже:
— Оце налюрились, що й тяму їм відібрало... Еж кулик кулика бачить здалека.
І хіба я міг утриматись, щоб перед Дмитром Волосюком — вірним побратимом бойовим, який так несправедливо звітрився був із моєї пам’яті,— та не похвастався своїм названим сином Хомком Хомовичем! Плетучи кренделі ногами, заточуючись морською хвилею від одних воріт до протилежних, якось таки доплуганились до доярки Христі, яка, зраділа нам так, як міг би зрадіти пес, уздрівши здоровенну пугу. Але виду не виказала і — чемна та поштива — не стала перед нами крутитись, як у млині медведик (себто наливне колесо), а навіть за поріг пустила, навіть сісти запросила.
Сиділи ми там, як убогі за дверима, чи сиділи, як на помості,— річ не в тім. А річ у тім, що фронтовий побратим як побачив у дерев’яному ліжечку Хомка Хомовича, ще красувався голічерева, світячи очима-волошками, так і звівся у захваті:
— Синок — викапаний ти, Хомо! Чи не про такого колись мріяв на фронті в перерві між боями, коли ми загоювали та зализували страшні рани?
Ну й пам’ять у чоловіка! Я сам не згадаю, щоб колись уголос — над казанком солдатської каші чи перемотуючи скров’янілі бинти,— мріялося саме про такого Хомка Хомовича, але раз бойовий побратим каже,— значить, так і було, треба вірити, бо хіба ж він вигадуватиме!
А Христя, приглядаюсь, і зовсім стала молодиця, мов тихеє літо, відірвати очей від неї не можна. Отак відірвеш силоміць, а вони, вар’яти іскаріотські, назад повертаються, щоб попасом пастись чи по Христиних клубах, що під спідницею округлилися звабно, чи до стану верболозового, перехопленого шовковою шнурівкою, чи до грудей, що за кофтиною наче два ворожих дзоти, так і дивися, що зараз ізвідти вигулькнуть солодкі кулі, щоб наповал убити. А ще ж очі мої пасуться по Христиній шиї, наче з білого мармуру тесаній, по сміхотливих ямочках на паляничках її щічок (а якої ж вони славної випічки, ті палянички, так і кортить припасти губами, щоб скуштувати на смак!), а ще ж очі пасуться по Христиних губах, які щебечуть жайворонком, не подавшись, на щастя, до вирію з іншими птахами.
— Ще молодий ти батько, Хомо,— гримів бойовий побратим,— коли таких юних дітей маєш!
Він собі гомонить, а на мене якесь наслання наслано, що сиджу бевзь бевзем, як отой чудний, який, однак, чудніший від бублика не буде, і очима своїми — розхристаними, розпанаханими, розчиненими, як ворота,— на Христю видивляюсь. Може, думаю, сказати, як то Христя подобається мені, може, міркую, треба вдарити по всіх ступах, щоб далеко було чути? А хазяйка, наче думки мої вгадавши, й питає лукаво від печі:
— То що, Хомо Хомовичу, батальні баталії під моїми вікнами зчиняєте, таку веремію на всю Яблунівку збиваєте, що горобці аж по сусідніх селах регочуться з мене та з вас?
— Які баталії, які веремії? — напускаю туману, бо, видно, говорить без ласки.
— А з Кандибою? А з Діхтярем? А з Гренем? Усі доярки регочуть з мене, бо на таке посміховисько виставили. Бачте, Хомо Хомовичу, вам смішки з чужої лемішки, а ви своєї наколотіть — і реготіть!
— Даруй, Христе,— каюся,— за сміх та реготи, бо пішов Хома в переверти.
— Наче й забули, що я не сама, а маю Хомка Хомовича, малу дитину.
— Даруй, Христе, ярмарковому дурневі, що живе від дошки до дошки, а всередину не надбав розуму анітрошки. Правда твоя: ти мені образи, а я тобі луб’я.
— А ниньки хіба ліпше?.. В пляшку по самісіньку шийку наливають горілку, й то не п’яніє, а ви? Та й чоловіка нетверезого в хату привели, що люди подумають, що казатимуть?
— У перерві між боями,— озвався бойовий побратим, що вже закуняв за столом,— Хома славні слова казав про вас, Христе, і мріяв про маленького синочка Хомка!
— Говоріть-балакайте, дядьку. Авжеж, ви не п’єте, тільки з хлібом їсте. Авжеж, стільки й вашого, що з’їсте й вип’єте! — ледь не батькувала Христя, хоч голосок у неї зоставався шовковий, гаптований лагідністю.— Та мене ще й на білому світі не було, коли у вас траплялись на фронті оті перерви між боями.
— Отож і кажу, що Хома виборював для вас своїм життям мирне щастя!
— Мені треба дитину годувати, то йдіть куди-небудь зі своїм мирним щастям, раз намогоричилися до самого підборіддя. Тільки на вулиці, глядіть, із копит не збийтесь!