— Якийсь жмикрут обдурив? Якийсь пройдисвіт кругом пальця обвів? Чи маєш збиток на спекуляції нейлоновими кофточками?
— Ой, не в тім причина, Хомо, а в тім, що маю більше грошей, ніж треба.
Хтось би оце почув Дармограїху — і собі забажав таких клопотів! Але вона й справді журилась так щиро, що, здавалося, почне скиглити, мов кривий цуцик.
— Якщо багато,— кажу,— то більше не вештайся по базарах та ярмарках, а йди на якусь роботу в колгосп. У колгоспі матимеш і не багато й не мало, а рівно стільки, скільки треба, щоб не сушити собі голови.
— Ти, Хомо, тямущий і добрий, як із курки молоко, а з верби петрушка! — загадково відказує Дармограїха.— А я не про те, Хомо, ой, не про те!... Повіриш, сама собі здаюся отією, що за гони годна блоху вбити, а під носом у неї ведмідь реве.
— Нічого не втямлю, Одарко, скажи до пуття.
Дармограїха, заткавши своє обличчя таємничістю, спершу позачіплювала вікна ряднами та простирадлами. Від кого ж це вона ховається у Яблунівці? Потім прудко ходила до комори й приносила звідти якісь навдивовижу старі горщики-корчаги. Цей посуд був такий вутлий на вигляд, що до нього й пучкою страшно торкнутись. Горщики-корчаги Дармограїха поставила не на лаві й не на столі, а прямісінько на долівці. Далі перевірила сінешні двері, поторгала засув на хатніх дверях, уважно понишпорила біля вікон, щоб не було й найдрібнішої шпарки ніде.
Обличчя в Дармограїхи сяяло, як у погідну днину сяють над Яблунівкою безкраї небеса, й на небесах її обличчя в цю мить очі цвіли та палахкотіли двома сонцями. їхнє проміння було таке палке, що, либонь, зараз усе могло б спалити в хаті, й мене також обернуло б на купку попільцю.
— Може, в цих горщиках ряжанка іще козацьких часів? — спробував пожартувати я.
Ліва брова в Дармограїхи злетіла догори й потремтіла, мов безжальний ятаган, занесений для рвучкого, смертельного удару.
— А може, в корчагах закваска, з якої козаки так і не встигли вигнати оковиту?
Права брова в Дармограїхи так само свавільно пурхнула вгору, дрібно затремтіла, полискуючи хижою синявою дамаської криці, яка ось-ось у хмільному натхненні рине вниз.
По якійсь паморочливо бентежній хвилі обидві брови без жаского посвисту опустились над Одарчиними сонцями, й вона сказала-забриніла сипким голосом:
— Авжеж, Хомо, в корчагах зілля ще козацької пори, а то й давніше.
Хоч би й що там казали на теперішні часи про сатану (і досі є насправді чи згинув разом із церквою та попами), здавалось мені в ту хвилю, що сатана таки є, що ось зараз хитромудро, недорогим коштом заліз він у Дармограїшину шкуру. І не просто заліз, а ходить її ногами, рухає її руками, її вустами говорить, через джерельця її очей дивиться її поглядом, що ллється двома сатанинської магії струмочками!
Ставши навколішки, Дармограїха зняла чорну шматину з пузатенького горняти, що мало вузьку горловинку. В ту горловинку занурила долоню — й раптом у хаті пролунав ніжний дзвін, срібне бриніння, схоже на солодке зітхання: так, либонь, ангели могли б співати, пробуючи свої голоси перед небесною молитвою. Загадково обпаливши мене сатанинським вогнем розпашілих очей, Дармограїха взяла горнець обома руками, перевернула... Й коли перевернула, тоді на долівку заструмував живий потік, наче з мерехтливої луски зітканий, і кожна кругла лусочка, відбиваючи світло, мерехтіла приглушеними спалахами. Й хоч потік цей був короткий, чомусь видався безмежним, наділеним незбагненною чарівною силою.
Дармограїха, відставивши горнець, тепер занурила обидві долоні в те зачаєне мерехтіння, набирала повними пригорщами, підносила до обличчя, милувалася (здавалось, що зараз ось у божевільній спразі піднесе до вуст, щоб напитись), потім розмикала зчеплені пальці — і з її долонь проливались два потічки срібного передзвону, два струмки шарудливого мерехтіння.
— Що це, Одарко? — спромігся я на слово, тихе, мов проростання зерна.
— Гроші, Хомо,— шелеснуло їй із горла.
— Гроші?
— А так, гроші.
На наших радянських грошах я трохи знався, бо вже так складається людське життя, що гроші супроводжують від колиски до домовини, вони такі самі нерозлучні та вірні, як вода, хліб, одяг, повітря. Це не були ні післяреволюційні срібні монети (найдужче мені впам’ятку карбованець, де вибито сонце, робітника та селянина). Не було серед Дармограїшиного скарбу ні срібного полтиника, ні мідної півкопійки, ні нікелевого карбованця. Марно було б тут шукати нікелеві двадцять чи п’ятдесят копійок, а також не було й бронзових — п’ять, три, дві, одна копійки. І не заблищав жодний ювілейний карбованець, яким можна було б похвалитися.
Знавав я у війну й польські злоті, з алюмінію чи з міді й нікелю литі, знавав я чеські гелери та крони, німецькі пфеніги та марки, угорські форинти і філери, румунські леї та бані, болгарські стотинки та леви, югославські динари, але серед Дармограїшиного скарбу, який ось зараз вона голубила руками, як рідну дитину, всього цього не було. Натомість поблискували дрібні монетки, литі з міді, на яких із одного боку було вибито якогось короля чи імператора з хижим оком і люто стиснутими губами, а з другого боку — чи не Георгія Побідоносця, що сидить із занесеним угору мечем на добрячому огирі, який топче поверженого змія. На інших монетках теж було вибито не менш лихого коронованого правителя та ще двоголового орла, що розчепірив войовничі, зажерливі крила й не менш войовничі та зажерливі пазурі.
Наче вчаділа від щастя, наче зачмелена від утіхи, наче знетямлена від невситимої жадоби, Одарка Дармограїха і з другої корчажки на окрему купу линула струменем старовинних монет, що зблиснули тьмавістю пригаслого світла,— важко втямити, що написано вздовж обідків чужою мовою, ось тільки добре можна було роздивитись у високій шапці лобатого й довгоносого чи то ченця, чи то царя, що, либонь, пишався пещеною, окладистою бородою. Зате з третьої й четвертої корчаг Дармограїха хлюпнула на глиняну долівку великі кругляки срібла, помережані незрозумілими словами, поцятковані коронами, хрестиками, покарбовані химерними малюнками. Наче вперше бачачи, Одарка з поштивою побожністю брала ці важкі монети, підносила до очей так, як можна було б піднести найдорожчу святиню,— але в цю мить, на диво, отой сатана, що вселився в її жіноче єство, мало з очей їй не вистрибував, мало з грудей не вискакував, щоб найтісніше обійнятися з грішми, щоб, може, свою загребущу душу зараз воєдино злити з холодною бездушністю срібних кругляків.