— Бач, йому одразу Христю подавай!—стенувся Максим Грень.— Ми ось ждемо, то й ти пожди. Сідай до столу, не бійся нас, ми тільки з лиця страшні, а в душі добрі.
Обережно вмощуючись за столом, я чомусь уперше пошкодував, що конюха, лавочника й механізатора, серед усього яблунівського загалу, не так давно врятував од потопу.
— О, сів, як більмо на оці,— сказав один.
— О, сів, як чиряк на боці,— додав другий.
— О, сів, як квочка на яйцях,— не змовчав третій.
— А ви, бачу, дорогенькі мої,— не зоставсь я в боргу,— сидите, як на ножах.
Трійко богатирів глянули так, як шуліки на щойно вилуплене курча. Горілка з сулії сама забулькала в склянки, й що мені зоставалось чинити, як не пасти задніх!
— Молодець, утяв по саму зав’язку,— мовив конюх.
— Одчайдух, загнав чарчину на слизьке,— похвалив лавочник.
— Пропала оковита ні за цапову душу,— поспівчував механізатор.
А що чарка, як відомо, любить пару, то скоро наші горлянки знову причастилися.
— Хо, почервонів Хома, як мак,— сказав Максим Грень.
— Хе, позеленів Хома, як моріг,— додав Петро Кандиба.
— Хи, посинів Хома, як курячий пуп,— увернув Максим Діхтяр.
Тоді язик мій, ворог і друг мій, поперся вперед, як віл на рогатину:
— Чого ви косуєте на мене, як середа на п’ятницю? Грень індиком надувся, Кандиба гірше сирої кваші дметься, а від фізії Діхтяря й молоко може скиснути аж на колгоспній фермі.
— О, вишкріб мову, як дяк панахиду...
— О, язиком молотить, як по шиї пиляє...
— О, словом керує, мов балагула добрий...
— Чого оце ви такі, наче впились бідою, а похмелилися сльозою?—став я в’їдатись, мов свиня в молот.— Ваша одвага повинна мед пити, а не сльози лити.
— А він правий, мов кочерга...
— Еге ж, правий, як вірьовка в мішку...
— Так, правий, як вуж у калачику...
Якби ж то я знав їх за дурносміхів, що зуби щирять, немов печене порося, а то ж ні, всі троє спокійні й статечні, знають, що по сміху плач наступає. То чому ж вони подерев’яніли, почманіли, потетеріли — і все, як то кажуть, кривлять писки біля чужої миски? Та й кожен язика розпустив, мов стара баба підтичку. Злістю закипівши, сліпим гнівом підстьобнутий, звівся за столом і сказав:
— Звісно, живому чоловікові ніхто не вгодить, а тим більше такому, що хоче до чиряків та ще й до болячки. Та спробую вам догодити.— І, склавши комбінацію із трьох пальців, мовив:
— Греню, оця дуля тобі!.. Кандибо, ця тобі!.. А ця тобі, Діхтярю!
Здоровий, як сторчма поставлене дишло від воза, конюх Максим Грень схопився з-за столу — й тільки п'яти мої побачив, які в мене завжди намазані салом. Прудко, мов ласочка, я бігав кругом Христиної хати, а важенний, мов битюг, конюх гупотів слідом і ревів у ієрихонську трубу своєї горлянки:
— Хомо, стій! Хомо, стій, менше дам! Хомо, стій, матимеш менше духопеликів!
Я мов ошпарений бігав кругом хати, попереду себе гордо несучи дулю.
— Хомо, стій! — ревів конюх, мов поранений звір.— Дай помацати, чуєш!
— Що помацати? — вирвався клекіт із моїх грудей.
— Дулю дай помацати!..
— Еге, тобі тільки дай!
— Тільки помацаю, чуєш!
— Еге, набалакаєш... сім мішків... гречаної вовни...
— Я такий, що поки не помацаю, то не повірю!
— Говори, Греню, говори...
— Ти знаєш, я сім разів одміряю, а лиш раз одріжу!.. Чуєш, дай помацаю!
— Не дам, бо ти дулю разом зі мною з’їси.
— А раз не даєш помацати, Хомо, то, вважай, твоєї дулі й не було. Не дуля, вважай, а окозамилювання. Вважай, наче липовий звіт бухгалтерії.
Захорканий, у милі, з божевільно викоченими очима, схожими на черепахові мушлі, конюх усівся за столом під повіткою з одного краю, а я, про всяк випадок сховавши до кишені дулю, всівся за столом навпроти.
— Хай вам жаба, так добре ви бігаєте, хлопці,— похвалив лавочник Кандиба.
— Ай справді, хай вам прасунок, так гасаєте,— похвалив і механізатор Діхтяр.
Вони, либонь, мої дулі проковтнули мовчки, а тепер заїдали помідорами й загризали цибулею. Горілка сама — як відьма в комині—булькнула в склянки. Відсапуючись, Грень сказав:
— Будеш знати, Хомо, почому коряк вітру!
— Отож-бо й воно,— відказую,— що кому змололось, а тобі скрутилось... А всім вам скажу: нещасні ви втрьох. Хіба не бачу, що прийшли до Христі женихатись — і тут побуцались лобами?
— Ти, Хомо, так бачиш, як сова вночі,— муркнув лавочник Кандиба, а в самого заячі губи засіпалися-завовтузилися, наче трясця їх почала трясти.
— ї не крутіть носами, хлопці, бо Христя нікому з вас не дістанеться.
— Чи не тобі часом випаде цей виграш на облігацію? — весело спалахнули вогнисті перчини губ у механізатора Діхтяря.
Бачили б ви, як трійко яблунівських богатирів реготало! Обличчя в Греня ходило ходором, наче то кипіла й двиготіла смола в казані, й над тією чорною смолою двома сполоханими грішними душами нестямлено билось двоє очей. Обличчя Кандиби нагадувало банячок із киплячим молоком, яке ось-ось має збігти за вінця й розіллятись. Тоді
обличчя спорожніє, нагадуватиме пустелю, над якою двома напівживими горобчиками домліватимуть очі. Обличчя Діх— тяря в сміхові нагадувало бодню з бражкою, й навіть шпаркий хмільний дух ішов од нього, і той дух ударяв у ніздрі міцним градусом.
Переждавши їхній регіт, я задивився на них пильно— пильно, мов кіт на каганець.
— Бо нікудишні з вас женихи! Тепер Христя з дитиною — мов колгоспна мати божа з немовлям, а ви подивіться на себе. Та за пучок таких на базарі в неділю п’ятак дають!
— Чого ти в очі лізеш, мов оса?—хекнув конюх, що й досі сидів у милі.— Чи не ти кращий від нас? Га за тебе, Хомо, й ламаного шеляга не дадуть у будній день. А й теж по собачій стежці прибіг під Христину хату.
— Навіщо марно язиками батожити, величаючись і нахваляючись? Хто в кмітливості, спритності і розумі візьме гору — той і переможець. Бо навкулачки — хіба то діло? 1 кілком із-за рогу теж не діло.
— Що ж ти радиш, Хомо? — питають, досадливо почухуючи потилиці.
— Купу піску біля воріт бачите?
— Бачимо,— кивають головами, наче коні у спасівку.— То й що?
— Давайте спробуємо, хто більше накрутить мотузків із піску.
Взявся крутити мотузок із піску Максим Грень — уже так старається, аж жили на лобі випинаються, уже так дметься, аж мало яка жила не ввірветься. В старанні очі під лоба запускає, мов паперових зміїв під хмари. А що? А те, що пісок йому між пальців дзюркотить, мов вода, ллється струмками на землю.