Тільки я намірився носа поткнути із ферми за поріг, як тієї ж миті обмок, як вовк, обкис, як лис, і змерз, як пес.
— Що? — сміялась доярка Христя, на мене дивлячись.— Узяло, мов багатого за живіт?
— Правду кажуть, що восени ложка води, а цебер грязі.
— Воно, Хомо Хомовичу, і грязі цебер, і води добряче корито. Уже починається осінній час, коли сім погод у нас: сіє, віє, сипле, туманіє, шумить, гуде і згори йде! То чого до Одарки Дармограїхи йти? Гайда на горище в теплу солому — там і переждете негоду. Інші, трапляється, перечікують на фермі — ось і ви перечекайте, щоб не простудитись.
— А хіба сам зогріюсь у соломі?—питаю.
— Чому сам? Там і миші водяться!
— Удвох із тобою не довелося б дрижаків їсти.
— Ой Хомо Хомовичу, такого наговорите, що й покласти нікуди.
Ще погомоніли з нею за Хомка Хомовича, що росте, наче ряст весняний, і послухався я доброї Христиної поради, драбиною подряпався на горище. Поки, гадаю, хлябі небесні вляжуться, то передрімаю в просянці та в горохвянці, у вівсянці та в гречанці. Вкублився в пахучій шеле— сткій соломі, а й, чую, таємна мисль завовтузилась у голові Я ту мисль жену від себе, а вона, окаянна, так і летить пташкою назад до голови! І начебто я не з отих, що коло пупа чортів купа, що їм ото вольная воля та ще скажене поле... Але ж чому, га?.. Але ж чому солодко про Христю гадкується, що неспроста відраяла по негоді додому йти, що не без умислу послала на горище в корівнику?
Еге ж, міркую під шум дощу, гріх не личком зв’язати
1 під ланку сховати, й де ще той гріх, а я вже, можна сказати, якщо в горох чи в гречку не вскочив, то ось уже в гречанім соломі і в горохнянці вилежуюся, зогріваю кубельце.
Хе, й справді миші водяться, бач, якими тонесенькими скрипочками попискують зовсім близько, наче аж до мене добираються, по грудях ось-ось побіжать, по спині шелеснуть...
Суща істина, що з одного дерева — ікона і лопата, бо
2 сам я, Хома Прищепа, маю таку душу-комірчину, в якій, коли пильніше придивитись, десь на покуті ікона висить, спитими барвами мерехтить, а в куточку під іконою й лопата стоїть, якою біля гною ходять, землю перегортають, зерно перелопачують. Дедалі дужче вгріваючись у горохвянці і в гречаній соломі, склеплюючи сонні повіки та на чудо и образі доярки Христі потай сподіваючись, я раптом побачив ген-ген далеко за межі корівника. Повірите чи ні, а тільки десь позникали крокви і лати на горищі, не стало сніпків ушитих на латах, натомість одкрився мені далеко видимий білий світ. Одкрилась мені Яблунівка в полоні блакитних вод нинішнього потопу, що могутнім, нездоланним військом стояли довкола нашого подільського села, а вгорі над нею — прекрасні й водночас страшні в своїй судній погрозі небеса, ладні знову розверзтись, щоб пролитись на землю грізною силою смертельної зливи.
Води грали неживою синявою, по водах попелясто-чорні брижі зловісними зграями брижились, обрію ж не було видно — обрій потонув у ліловій млі. В повітрі ледь переблискували гострі молочні блискавки, супроводжувані не тс що громом, а добре чутним дрижанням. Це дрижання вловлювалось не тільки вухами, грудьми і всім тілом, а й ним пронизані були саме безмежжя вод, погрозливе повітря, це дрижання прошпилювало кожен листочок, бадилинку.
І відкрилось мені, Хомі Прищепі, моє месіанське покликання. Це месіанське покликання було таке просте й зрозуміле, як будь-який параграф із статуту нашої артілі.
й воно в передчутті потопу, який чомусь мав запопасти лише саменьку Яблунівку, наказувало мені мерщій будувати корабель, а в кораблі рятувати все те, що згодиться в майбутньому.
І тільки я, стоячи на березі несамовитого пінистого моря, що шорсткими язиками хвиль облизувало коліна, встиг подумати про рятівний корабель, як він уже стояв у яблунівській гавані під зеленими вербами з гордим написом на кормі "Барвінок". А сам я вмить опинився на капітанському містку, що вібрував у передчутті близької бурі. Й усвідомлюючи, що гаятись не слід, я взяв у руки мегафон і прокричав щодуху:
— Товариші колгоспники, а також баби і діти, активно прошу на корабель!
Голос мій громом покотився над пустельним лоном вод, і десь далеко у мороку відгукнулись громи небесні, від яких Яблунівка гойднулась, мов п’яна бадилина.
До корабля вилаштувалась черга (позбирались не чужі, звісно, а всі ж таки свої, яблунівські), і вмить за моїми плечима щось захурчало, війнуло холодком. Це витав чи дух якийсь, чи ангел, чи нечиста сила — і ця несподівана проява, що мала подобизну сільського листоноші Федора Горбатюка (за ангельськими плечима в неї стримів горб) проказала гаркавим голосом листоноші ж таки:
— Треба пускати на корабель у порядку живої черги, але ж усі не вмістяться, Хомо! Дуже багато бажаючих, а судно не гумове.
Я замурував вуха на ту пораду, й на корабель дружно посунула вся Яблунівка — старі баби й старі діди, яким позоставалось три чисниці до смерті, підпираючи себе костурами, ковіньками, герлигами, почеберяли попереду; матері з дітьми та ще й з немовлятами на руках живою хмарою подались на корабель; дядьки й парубки товпились позаду, готові, здається, на свої спини й на свої плечі прийняти вагу невидимої загрози. Хто йшов із торбою харчів, хто з вузликом одягу, деякі діти несли книжки чи цяцьки, якийсь хлопчик пригортав отого шолудивого песика, з яким я зовсім недавно гомонів на весіллі в головишиної Катрі, а замурзана дівчинка-циганочка тулила до грудей руденьке, як випалена глина, кошеня. Потомствений яблунівський конюх Максим Грень, схожий своєю подобизною на добре вхорканого жеребця, у німому забутті ніс вуздечки й стремена. Потомствений яблунівський лавочник Петро Кандиба, нині своїм обличчям ще дужче нагадуючи заячий вид, захопив із собою двошалькові терези, а за пазуху наричив
гирьок усяких розмірів. Дмитро Варченко — худий, мов крук, із лицем, що нагадувало виквацяну в дьогті халяву, і з гострою сокирою носа, наточеного на найтвердішому точилі,— йшов із важелезним молотом, який іще дихав розпеченим залізом і жаром розджохканого горна. Вчителька яблунівської школи Ганна Ксаверівна, що грає в клубі на концертах художньої самодіяльності, тримала в руці пучечок нотних паперів, на яких, здається, кожен музичний знак палав червоним розплавленим золотом. Буфетниця Настя, зодягнена в білий халат, покивуючи овечими кучерями на барилі-голові, тулила до грудей кухоль, на дні якого сіріла пивна піна.