І вже скоро мені самому почало здаватись, що таки мають викинути шурики-мурики, то чом би й самому не стати в чергу, адже я перший, і можна було б прихопити якусь дещицю, знадобилася б на хазяйстві!
На чолі черги велично, мов монумент, стояла непереможна мордяка, об яку, либонь, били кошенят уранці і ввечері, і хвилі розгойданої, мов у бурю, черги розбивались об його гранітний спокій.
І коли вже, здавалось, людська черга не тільки закипіла, а й почала легенько парувати під палким літнім сонцем, двері магазину одхилились усередину (знадвору вхід було перекрито перехресними залізними штабами, так що однаково ніхто не зміг би прорватись), і з похмурого магазинного нутра виглянула заспана пика в окулярах золотої оправи, за якими двома павучками снували переляк зеленаві, наче побиті тлею, очі.
— Громадяни, за чим черга? — пролунав писклявий голос.
— Коли будете відпускати шурики-мурики?—озвалась мордяка, що стояла спереду.
— Громадяни, шуриків-муриків не було й нема, вже цілий місяць не завозять до нашого магазину,— запевнив писклявий голосок.— Як завжди, в продажу є мурики-шурики.
— Е-е, нащо нам мурики-шурики,— розчаровано сказала мордяка, і в її голосі почувся біль пораненого звіра.
Черга, причмелена від такої невдачі, стала розсмоктуватись, а я, схаменувшись, дав дьору геть від магазину, щоб бодай не перепало бобу за мою витівку. Але не встиг іще я зануритись у рятівне болото ярмарку, як незрозуміла страшна сила вхопила за плече, відірвала від землі і, крутнувши в повітрі, знову поставила на землю. Але поставила так, що тепер я дивився зовсім не в той бік, що досі, і в цьому іншому боці постала переді мною ота мордяка, що займала за мною чергу по шурики-мурики, постало могутнє черево, підперезане широким, як безмежний обрій, ременем. Тепер очі дивились не так, наче побоювались, що їх хочуть украсти,— зараз вони скидались на двох розлючених цуциків, що, будучи на припоні, сікаються й сікаються, прагнучи якщо не литку вкусити, то хоча б штани полатати.
Обличчя ж у мордяки стало від гніву страшне, як Бернові штани навиворіт.
— Я тобі дам хрону до лимону,— сіконув, як ціпом.
Ну, міркую, через обман із шуриками-муриками мордяка зараз розійдеться, мов квочка перед бурею. Ну, гадаю, зараз він почне мене їсти, навіть не посоливши. Ну, чую, усвиріпився ж мені, наче пекло сатані.
— Ти мені насмієшся, як насміявся шолудивий голомозому,— погрожує.
Добре, хоч плече випустив із своїх залізних пальців, але ж горить воно так, наче варом обварене. І смикнув мене чорт за язика з тими шуриками-муриками! Чесний Хома Прищепа, який ніколи у спекулянтах не ходив, тепер ось на брехні заскочений, тепер ось має викручуватись, як вужака під вилами.
— Чого ти надимаєшся, як жаба?—кажу.— Вгамуйся! А щоб угамуватися, то спробуй десять разів отак проказати: ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами.
— Га?—Очі в мордяки вибалушились.— Що?
— Ага, не з твоєю кебетою, значить,— сказав я, ледь— ледь відходячи перестрашеною душею.— Тоді спробуй ось то лисі чорти раділи — три дні у пеклі на розпечених сковородах і в гарячих казанах із хвостатими відьмами танцювали! Отому ж ти такий гарний, наче з товкача умивався!
Ярмарок зглядався, за боки беручись од реготу, а мордяка від моїх погроз та лайок уже зовсім і не мордякою була, а так, казна-чим, і те казна-що все помітніше худнуло, втрачало на вазі, вже те казна-що було без гемонського черева, стояло переді мною миршавеньке, плюгавеньке, зацьковане, поводило злодійкуватими очима, яких, здається, уже й красти не треба було, вони й самі були ладні шаснути, чкурнути, сховатись у нірках очних западин.
Я, кричачи, відчував, що ось-ось із шкіри вилізу, бо й наче печінки мені заболіли, бо й наче скаженство мене опосіло. Та мусив же я доконати мордяку, якій не сподобався мій жарт із шуриками-муриками, тому я й далі палав, як вогонь у гуті, іноді гримкотячи таким страшним басом, як собака часом:
— А вбий тебе безроге теля, коли ти на людей кидаєшся! А як здибаєш біля ставу герелицю качок, то нехай тебе качки стопчуть! А як через ліс брестимеш, то хай тебе тічка вовча здибає і без ножа заріже! Щоб на тебе Див прийшов, і хай тебе понесе на папороть-могили та на Щокотин слід!
Так клянучи й проклинаючи, я аж заплющився в щиросердому завзятті, а коли розплющився — на тому місці, де щойно стояла ота мордяка, зла, як муха у спасівку, вже нічогісінько не стояло, а тільки валявся велетенський ремінь. Той ремінь, що став зайвим на його стухлому пузі й опав донизу. Капосна ж мордяка, либонь, обернулася на казна-що, на пустку-вихор, яку й справді десь понесло-по— віяло на папороть-могили й на Щокотин слід.
Полегшено зітхнувши, наче гору з плечей скинувши, подався я до Одарки Дармограїха Ну й ярмарок-торговиця, ну й тирловисько! І щоб я, Хома Прищепа, з такими от знався і водився? А нехай отаким, як бузувірська мордяка, і світ замакітриться, нехай і лизень злиже.
Бо й не міг її лизень не Злизати, коли я, Хома Прищепа з Яблунівки, трудяга вдень і вночі, старший куди пошлють, стрівся на кривому шляху в мордяки і дав достойну відсіч!
XXIII. Й НАВІЩО КОНЕВІ ЗАВ’ЯЗУВАТИ ХВОСТА?
Відтоді, як рідна жінка Мартоха позичила мене Дармограїсі, часу чимало спливло, й дедалі частіше я починав журитись, як ота кобила, що звернула в болото. Залізли в моє серце черв’яки, точили, і ходив я мов у воду опущений. Гадаєте, за Мартохою журився? Де там, і на гадку не спливала цілими днями! Гадаєте, робота на фермі надокучила? Теж ні, бо робота мене й далі боялась, мов вовк червоних прапорців у лісі, а колгоспна худоба так шанувала, що часто її шаноба переростала в любов.
Здавалося б, чого журитись, ходити, як тума? При такій роботі-труді печалитись — це однаково, як то мовиться, що молоти батькові невіяне, а пекти матері несіяне! Але журбі не закажеш, вона іноді здатна вирватися, мов заєць із-під куща, вихопитися з єства, мов шершень із дупла.
А все тому, що Хомко Хомович не йшов мені з думок!
І, по Яблунівці простуючи, завжди кортіло прошпацірувати повз обійстя доярки Христі Борозенної, заглянути за ворота, поглядом шибку проклюнути, стіну пробити. Кортіло знову побачити, як немовля лежить на спинці, чеберяє ніжками, знову кортіло побачити його веселого диявольського розуму оченята, знову кортіло почути радісні скрики — так гортанно скрикують навесні перелітні птахи, які щойно повернулись із вирію додому.