Позичений чоловік

Сторінка 28 з 108

Гуцало Євген

— Не треба мені сякого-такого, аби був, аби хліба роздобув,— упирається горда Одарка.— Або ти, Хомо, або ніхто.

— А чи не схожий я, Одарко, на того старого коня, якого вперед і кобилою не поженеш?

— Не кажи, Хомо, бо твоє золото і в рогожі видно.

Лишенько, та скільки я з Мартохою прожив, а таких

речей не часто чув од неї — ото хіба що тоді, коли надумала мене Одарці позичити, коли хитрощами піддобрювалась, домагаючись моєї згоди. Та оці ласкаві слова Одарчині лягають на мою душу, мов у спеку падає цілющий дощ на прив'ялу розсаду. Та вони ж бо животворними ліками змащують рани моєї душі — і ось який я вже здоровий, молодий, мов дурний бузівок у череді, який, задерши хвоста, колобродить поміж худоби.

Чую, що серце моє, яке досі було віддане тільки телиці червоної масті, вже начебто згодне переметнутись до Одарки. Стій, кажу собі, не губи розуму, бо на твоєму віку ще не одна славна молодиця може трапитись, таких молодиць не сіють і не жнуть, вони самі ростуть, а от телиця така може більше й не здибатись у житті, так що не квапся відкидатись од неї душею!

Еге, Хомо, ще ніколи до тебе не сватались, а тепер ось сватаються — і ти розгубився. А розгублюватись не слід, бо в тебе, можна сказати, солом’яного парубка, є шанси взяти мало не золоту дівку. Вона, правда, така золота, що й по сьомій дитині не перестане дівочити, але ж і в моїй діжці більше меду надібрано, ніж незабраного зосталось на дні. Так міркую, а Одарка й далі сватається — і то ж уміло, наче по лляному полотну вишиває.

— Не треба, Хомо, від мене тетеритись, коли я до тебе голублюсь. Може, в голові моїй замакітрилось, може, я спричинилась, може, мене в дитинстві греці виливали, а тільки б не хотіла я, Хомо, щоб ти вже колись повертався до Мартохи. Як відбудеш свій строк, то можеш зоставатись, я проганяти не стану.

— А як же телиця? —белькочу.

— Телиця, як і вмовилися, зостанеться в Мартохи.

— Не можу я без телиці,— зірвався розпач із мого язика.

— Але ж не можу я поламати слово і требувати телицю навіть через суд.

— Де телиця — там і я,— мурмочу приречено.— Хай мене поб’є те, що в хмарі гуде, коли я без телиці зможу на цьому світі жити!

— Не думала, Хомо,— споночіла Дармограїха на обличчі,— що колись доведеться ревнувати тебе до своєї телиці.

— А телиця майже Мартошина і моя,— тішусь, а радості своєї на виду не виказую,— так що нехай тепер тобі кіш і риба або ж бодай абищо маленьке!

— Не маленьке абищо, а ти, Хомо! — з грізною ніжністю в голосі сказала Дармограїха.— Твої кучері мені ще не надокучили й не надокучать. Я вже тебе люблю, як пес дідька. Нащо мені інший? Краще полин їсти, ніж із нелюбим за стіл сісти! Молоду Галю Сороку знаєш? Вийшла заміж за нелюбого шофера з Сухолужжя, то хіба не втекла від нього на третій день після весілля?

— Але ж родичі самі відпровадили Галю Сороку назад до молодого, розпили добрячий могорич — і тепер живе зі своїм шофером.

— Живе з нелюбом! — аж прикрикнула Одарка й ногою притупнула, схарапудженою ласочкою шаснувши по хаті.— Він її там так любить, що за кулаками вона й світу не бачить! Ото віддалась, аби до сивої коси в дівках не засидітись.

— А ти хотіла, щоб сиділа дівка — і висиділа дідька?

— Я так скажу: який кінь — така й кульбака. Мала б розум — сиділа б удома, а на хороший дівочий норов завжди знайдеться хороший і парубочий! А мені, Хомо, нема чого від добра шукати добра! І звикла до твого характеру та звичок, і любі мені твої жарти, і дорогі твої руки трудящі. Я, Хомо, завжди свого домагалась — і тут доможусь, ніяка телиця і ніяка Мартоха на заваді не стануть. Бо нащо мені, Хомо, якась синиця в небі, коли вже тримаю журавля в жмені!

Ось як несподівано й круто повернула тоді Дармограїха, а про її злі наміри та підступність моя рідна жінка Мартоха, звісно, ні сном ні духом не відала. І в моїй душі теж почалося сум’яття, став я поводитись так, як отой, що хотів минути пень, а наїхав на колоду, а чи отой, що коня шукає, а кінь його виглядає, або ж як отой, що по хаті ходить, а дверей не знайде.

Ну, думаю, вскочив у мак!

XX. ОДНЕ ДО ЛІС А, ДРУГЕ ДО БІСА, А НА П'ЯТІ ПЕРСТЕНЬ

Добре, коли голова як маківка, а розуму в ній як накладено: з такою людиною, як мовиться, краще загубити, ніж із дурною знайти. Як у лісі всякі гриби трапляються, так і серед яблунівського люду: один, зразу видко, що не в потилицю битий, кебетливий, другий ходить до сусіда ума позичати, третій людей слухає, а свій розум має, четвертий послухає часом дурня та й стане розумним, п’ятий і за тридев'ять земель розуму не надбав і т. д. За всіх не розповіси, так само, як усіх зірок у небі не перелічиш чи всіх грибів у лісі не визбираєш.

Одарка Дармограїха вдалася з біса спритна і з чорта розумна — таку навіть на покуті не садови, а десь у куточку на лавці, то скоро той куточок на лавці здаватиметься покуттям, варто лиш Одарці обізватись, а людям послухати її. І всім вона була здорова, ото мала тільки одну хворобу — хворіла на гроші й не думала лікуватись. А вже гроші вичворяли з Дармограїхою таке, що часом сама на себе не схожа була, бо, звісно, їм належала, їм свою душу запродала.

Якоїсь ночі, після базарного недільного дня, не спалось нам — Одарці не спалось у ліжку на перині й на подушках, на які пішло орлине пір’я, а мені не спалось на дерев’янім тапчані, де я теж розкошував на м’якому орлиному пухові. Спати — не воювати, і все-таки ми товклися в постелі, наче борюкалися з якоюсь злою силою. Аж тут Дармограїха озвалася — голос її зозулею весняною полетів до мене:

— Хомо!

— Га?—послав у відповідь їй свій голос, наче голуба сизого.

— Погомоніти кортить із тобою — така спрага балакати, аж у роті терпне.

— То лиш воли не годні говорити, хоч і мають великі роти, а ми ж бо люди.

— Розумно кажеш, Хомо, бо головою міркуєш, а не хвостом.— Дармограїха звелась на ліжку, і — дорідна, тілиста, зодягнена в шовкову сорочку — видавалась у сяйві місячного світла, що лилось через вікна, мовби на картині намальованою.— Ото я вже все продавала, а в мене все купували. Нема такого, що не стало б моїм товаром. Так, Хомо?

— Так, Одарко,— мну я слова, наче сліпий онучу, бо не відаю, куди зверне Дармограїха.