Та будь ти хоч отим розумним, на якому чорт також катається, а чи отим молодцем, що не за водою, а проти води пливе, чи отим скупердяєм, що чужим пивом хоче своє весілля відбути,— однаковісінько всі належать своїм язикам, усі в повнісінькій залежності у язиків. Знаєте, про що міркую, коли видається вільна часинка або ж саме мір— кується на роботі, коли тримаю вила в руках? Про те міркую подеколи, що навіть великі люди були в рабстві у своїх язиків. Ну, хоча б знаменитий полководець Александр Македонський. Він завоював півсвіту, подолав царства, натягнув ярмо на цілі народи, поруйнував храми, награбував
скарбів і багатств, був ладен зазіхнути на сонце й на місяць, усі були раді йому служити, колінкувати перед ним, догоджати... І водночас полководець Александр Македонський в битвах і походах змушений був догоджати своєму язику, хіба ж не диво дивне?
Гадаєте, оті, що музику пишуть, що співають, що картини малюють, не перебувають у щоденній кабалі у своїх язиків? Перебувають — ще й як! І про всяку знаменитість навчився думати так: "Ага, хоч ти й знаменитість, хоч тебе на руках носять, хоч тобі в рот заглядають, хоч тобі годять, мов болячці, а все-таки й ти служиш своєму язичку, як і будь-хто інший, так що не гонорись, не задавайся й високо не заносся!"
Розповівши дещицю зі свого життя, чого я тепер хочу? Лише хочу належно пошанувати язика — свого владику й повелителя, бо то ж він розповідав, що хотів, а рука моя тільки пером водила, та й годі. Отож, язик розповідав те, що тільки на язик спливало, подеколи навіть речі такі, про які серед культурної громади краще помовчати, та що я міг удіяти з язиком, коли не він при мені, а я при ньому, коли він так любить розперезатись, що ніяка хороба не здатна приборкати і вперезати!
О язик людський! Складу тобі хвалебну пісню, бо хто ж, як не я, спроможеться! Буваєш такий злий, що сієш вітер, щоб вітром жати, а то такий добрий, як чортового назимка— бузівка хата. А то як нападе на тебе, язичку, сім зарічанок, то насилу відгризешся від них. А то вже так збісишся, як скажена баба, що їй сам чорт на махових вилах у вікно чоботи подавав, бо підступитись боявся. А чи як почнеш комизитись, що ледь печінка не лопне, прискаєш, неначе сукно мочать. Умієш ти і розбайоритись — аж держись, а то вже розпсотився, що не підступись, а то як із грому напав і колотиш усіма, як вир водою.
О язик людський! Мов та скаженюка, вмієш стати цапа, а то розпалюєшся, мов оса, а то тіпаєшся, наче тебе окропом облито. Комолий-безрогий віл навіть гулею здатен ударити — й отак язик, мов комолий віл. О, ти, як і пес, не станеш голої кості глитати, дулю не станеш ковтати. Славний такий удався, що хоч і гірко буває з’їсти, а шкода покинути, такий ласий, як кіт на ковбаси, тобі хоч біс, аби яйця ніс. А гуляка знаменитий — гуляєш по мисках та полумисках, байдикуєш по макітрах та глечиках, козакуєш по гарячих пательнях та розпечених деках, витанцьовуєш по кухлях, склянках, келишках і навіть наперстках. їси так, язиче, аж ніс гайдука скаче, аж ніс угинається, аж ніс за— кандзюбиною вихиляється. Годен і на їжакові пух об’їсти, годен нарепкатись, як свиня браги, годен допастись, як кіт до сала. А вже який лизун із тебе знаменитий — лизав би сметану й мед, кисляк і халву, лемішку й путрю, а ще б лизав щоки дівочі та губи жіночі.
О людський язик! Буваєш ти великий, як ломака, а дурний, як собака. А то схожий на пня, порохнею напханого, і щоб порозумнішати — ого ще скільки літ годилося б тобі свиней пасти. А зорати б тебе, язиче, на зяб, та засіяти ріпою, та викосити ріпу косою, та згодувати ріпу орлам піднебесним, ото б ти вже не був такий молодий та дурний, а став би старіший та ще дурніший. Буваєш ти голосний, як дзвін, а хоч довбнею вбий, як почнеш брехати — наче ціпом махати, і до стовпа обізвешся, а той стоїть. Язиче, язиче, лихо тебе миче, доведеш мене до Києва — й перекупці позичиш!
О людський язик! Умієш патякати, варнякати, торочити — після тієї та знов тієї, що на рот налізе, аж вода в решеті не встоїться. Такого вмієш наверзти, що й купи не держиться, що і в головах низько, бо великий мастак киселем млинці помазати й почепити на паркані сушитись. Ти, язиче, немовби жорновий камінь, на якому тільки чортам тютюн молотити. Умієш так тихесенько шепотіти, що за твоїм шепотом і крику півня не почуєш. А що вже казати про твоє вміння переливати з пустого в порожнє, бубоніти, як старий дяк у порожній церкві, сказитися — та й мекати голодною вівцею в холодній кошарі, висвистувати пустим вітром у колгоспному полі, щебетати жабою-ропухою на болотній купині, торохтіти дерев’яним вітряком, золоті гори перевертати.
О людський язик! Чогось веселого з’ївши, вмієш на глузи підняти, щоб народ із твоїх кепкувань сміявся й аж кишки рвав. Умієш ти посміятись навіть тоді, коли батько, на ламку злігши, вмиратиме іі ногами дригатиме. Смієшся, коли покажуть копійку, іі коли дадуть їсти кишку, й коли поставлять перед носом миску лемішки, й коли день на— стане, й коли ряба здибається, й коли шолудивий стрінеться, й коли голомозий трапиться, й коли чужа біда стрясена я, о лишенько, хіба перелічиш, коли язику кортить весело посміятись та поміж чесними людьми зуби попродавати!
О язик людський! Добре, коли вмієш пожартувати, та знаєш, коли перестати. Вмієш ти й покашляти помаленьку, щоб на цілий рік вистачило. А хіба при нагоді не свиснеш так, як і рак ніколи не свистав? Іноді ж ти буваєш такий вредний, як оте сало, що здір покусало. А то з великої радості ревеш, як бугай у болоті.
Якби не язик людський, то де б узялись жарти, каламбури, дотепи, всілякі перчисті нісенітниці, від яких у носі щипає? Якби не язик людський, то де б і мова людська взялась, а не було б мови, то чи змогли б порозумітись поміж собою Дармограїха з Мартохою, а я зі своїм колишнім бойовим побратимом, якого й слід прохолов десь у наших благословенних краях? Якби не язик людський, то довелося б усім мовчати, як рибі під кригою, і не чулося б пісень у Яблунівці, і, надриваючи животи, не сміялися б люди із марнотратів та джигунів, із симулянтів та ловкачів, із упертюхів та гаволовів. Тобто не сміялися з того, що складає вади й достоїнства людської вдачі, не сміялися б не тільки з молодості, а й зі старості, не тільки зі здоров’я, а й із хвороб та каліцтв, не тільки з життя, а й зі смерті.