Наче соромно стало йому із-за цієї хвилевої слабості.
Він засміявся голосно і глумливо та сказав до Пшилуського:
— Але з тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддалі двох тисяч кілометрів.
Та проте прийми мою раду:
Коли з цього болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певності стріляй на свою жінку з ближчої дистанції.
Одначе Пшилуський не чув тих слів.
Він думав тепер тільки про свої діти.
Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:
— Дітоньки мої!
Чому я вас не бачу?
Чому не прийдете до свого батька?
Ангели, сирітки мої!
Хто вас увечері спати покладе?
Хто вам уранці кучерики розчеше?
Грім ударив і заглушив його останні слова.
Незабаром його тіло почало поволі холонути.
А на його обличчі застигали також два ясні струмочки...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Огонь гасне,— шепнув хтось наче у глибокому сні непевним, сонним, утомленим голосом.
Огонь уже слабо блимав.
І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.
Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.
Це скрипка Штранцінгера конає...
Він держить її над огнем, а сам тремтить... тремтить...
Чотири ножі хтось їм устромляє в серце...
Чотири струни одна за одною тріскають...
У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.
Щезли вогняні язики і знов огонь слабо тліє...
Немає вже скрипки й немає вже спокою сліпому товаришеві.
Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінгера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життя і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.
На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.
Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.
З його уст і з усього його обличчя не уступив вираз болю навіть після його смерті.
Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.
Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?
Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на упира, що точить йому кров зі серця?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:
— Він умер... він сидить... Чому він сидить?..
Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:
— Сабо... скажи... чому він сидить?..
— Не бійся... з тебе жовнір,— відповідає Сабо глухо.
Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.
Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:
— Я бачив багато мерців... Я не бачив сидячого мерця...
Звертається до Добровського й питає його благаючим голосом:
— Друже... скажи... чому він сидить?
— Успокійся, товаришу, успокійся,— розраджує його Добровський.
Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло.
Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:
— Бояні вмер... Пшилуський умер... Штранцінгер?... Невже він?... Сліпий брате? Промов слово...
Сліпий мовчить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ніколич глядить у далеку похмуру даль і здається, що його очі шукають когось.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дивиться тепер на товаришів і шепче:
— Чуєте? Хтось плаче... Я чую... хтось плаче... Він далеко від нас... стоїть на зеленій мураві... в ясному сяйві... він видить нас... він плаче...
Мовчки прислухаються, як хтось плаче.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Туман снігу, гнаний вихром, виводить дикий танок над їхніми головами й нагло кидається в долину на них. Одна людина тратить другу з очей. Здається їм, що ледяний вітер і сніг тепер видруть їм із тіла очі й життя.
По кількох хвилях туман покидає їх і серед реву й реготу танцює настрічу темній далині.
Мені в голові шумить, кипить, щось у ній молотом б'є.
Здається мені, якесь дивне, важке оп'яніння огорнуло мене.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Отвираю очі, і крик жаху виривається мені з горла: я бачу кругом себе у сніжно-білі киреї завитих мерців...
Всі мерці сидять, та проте рухаються... з місця на місце...
Я божевільний.
Ні... це сон... Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні... мерцям не сниться нічо... Мерці лежать супокійно...
Я живий...
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок... і колять мене, колять, колять, колять... я бачу мерців... мерці танцюють...
Я божевільний...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця...
Кличу, скільки можу, голосно:
— Вона йде до нас!.. Вона йде до нас!..
Та в найближчому менті кричу до неї розпучливо:
— Не йди до нас!.. Тут на тебе жде могила!
При моєму останньому слові чую голос:
— Ти живеш... мій друже...
Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
— Всі живуть... Тільки Пшилуський умер...
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів...
Він не вмер...
Очі Ніколича заплющені...
Він теж тремтить.
Він живе...