Часом на станціях хтось починає шалено грюкати знадвору в замкнені двері й лаятись, але вони тільки посміюються, і грають собі далі, і викидають порожні пляшки через вікно. Андреас зовсім не думає, як йому ходити. Це чудово, що азартні ігри такі прості, що зовсім не потребують думки, можна собі думати про щось інше.
...Пауль досі вже встав, а може, він і не спав взагалі. Якщо ще раз була тривога, то він і зовсім не лягав. А коли й спав, то лише кілька годин. О четвертій він був удома. А зараз десь близько десятої. Отже, до восьмої він спав, потім устав, умився, проказав молитву, помолився за мене. Він помолився за те, щоб я пізнав радість, щоб не зрікався людських радощів.
— Пас!—каже він. Чудово, просто кажеш "пас!" і можеш думати про щось своє.
...Потім Пауль пішов додому, розкришив недопалки, набив люльку, закурив, з'їв бутерброд "авіаційного нальоту" й знову пішов. Куди-небудь. Може, до дівчини, яка чекає позашлюбної дитини від солдата, може, до якоїсь із матерів або, може, на чорний ринок — купити трохи цигарок...
— Флеш,— каже Андреас.
Він знову виграє. У кишені вже ціла купа грошей.
— Тобі щастить, друже,— каже Неголений.— Пийте, хлопці! — знову пускає пляшку по колу й починає пітніти, а обличчя під маскою грубуватої веселості залишається сумним і задумливим. Тасує карти... Добре,— думає Андреас, що мені не треба здавати. Ще якусь хвилину можу не думати ні про кого, крім Пауля, який бреде зараз, стомлений і блідий, повз руїни і весь час молиться. Я на нього накричав, а кричати не можна ні на кого, навіть на унтер-офіцера...
— Трельяж,— каже він,— і ще "парочка" на додачу.— Він знову виграє.
Його партнери сміються, їм не йдеться про гроші, вони хочуть лише згаяти час. Яке виснажливе, жахливе заняття — марнувати час, знову й знову накривати важким темним мішком невидиму секундну стрілку, яка мчить по колу десь за горизонтом, чудово розуміючи, що вона все-таки мчить далі, нестримно мчить по колу...
— Нордгаузен,— повідомляє бадьорий голос.— Зупинка Нордгаузен...— а він тим часом тасує карти.— Поїзд для відпускників на Перемишль через...— провадить далі той же голос: — Прохання заходити у вагони й зачиняти двері.
Усе йде своєю чергою. Він повільно здає карти. На годиннику вже скоро одинадцята. Вони все ще п'ють, горілка добра. Він каже про це Неголеному. В поїзді знову повно людей; тепер вони сидять тісно один біля одного, під поглядами багатьох очей. Стало незатишно, мимоволі, доводиться прислухатися до чужих розмов.
— Пас,— каже він.
Блондин і Неголений жартома завищують ставки. Кожен із них розуміє, що партнер блефує, але обидва сміються, бо йдеться про те, хто кого перехитрує.
— Фактично,— каже за спиною голос з північнонімецьким акцентом,— фактично ми вже виграли війну!
— Гм...— озивається інший голос.
— Так, фюрер взагалі не може програти війни,— втручається третій.— Це взагалі дурниця, казати: виграти війну. Хто каже про те, що війну можна виграти, той уже думає, що її можна й програти. Коли ми почали війну, то, ясна річ, ми її виграємо.
— Крим оточений,— каже четвертий.— Біля Перекопа росіяни зімкнули кільце.
— А мені,— каже якийсь дуже тихий голос,— мені ж треба в Крим...
— Тепер тільки на "юнкерсі",— рішуче стверджує голос упевненого в перемозі.— Це просто чудово, отак "юнкер-сом"...
— Томмі їх здорово бояться.
Мовчання тих, хто нічого не говорить, здається зловісним. Вони мовчать, бо нічого не забули, бо знають: усі вони приречені.
Блондин здав карти, і Неголений поставив п'ятдесят марок.
Андреас зауважує, що в нього королівський флеш.
— Ставлю сто,— каже він сміючись.
— Я теж,— пристає на те Неголений.
— І двадцять зверху.
— Теж,— каже Неголений. Звичайно ж, програє Неголений.
— Двісті сорок марок,— стиха вигукує позад них хтось, очевидно несхвально хитаючи головою. На хвилину западає тиша, солдати прислухаються, як вони підвищують, ставки. Потім усі знову починають говорити.
— Пийте,— заохочує Неголений.
— Але ж це неподобство, з отими дверима!
— Якими дверима?
— Вони забарикадували двері, ці свині, обманюють своїх же товаришів!
— Заткни пельку!
Вокзал без бадьорого голосу. Благослови, боже, вокзали без бадьорих голосів. Гудіння балачок у вагоні не припиняється, всі вже забули і про двері, й про двісті сорок марок, а Андреас нарешті відчув, що він поступово п'яніє,
— Може, зробимо перерву? — каже він.— Я щось з'їв би.
— Ні,— кричить Неголений.— Нізащо, будемо грати аж до Перемишля. Ні! — Його голос сповнений жаху. Блондин позіхає і щось бурмоче собі під ніс.— Ні!—кричить Неголений.
Вони грають далі.
— Вже самими кулеметами МГ-42 ми б виграли війну. Проти них ніхто нічого не вдіє...
— Наш фюрер усім покаже!
Але мовчання тих, хто нічого, зовсім нічого не говорить, зловісне. Вони мовчать, бо знають: усі вони приречені.
У вагон часом набивається стільки люду, що вони ледве можуть тримати в руках карти. Всі троє вже сп'яніли, але голови в них ясні. Потім у вагоні знову стає порожньо, голоси знову чути, і бадьорі й не дуже. Вокзали.
Минає полудень. Вони п'ють, закушують, грають далі. Шнапс чудовий.
— Це теж французький,— каже Неголений. Зараз він здається ще більш зарослим. Обличчя під чорним заростом мертвотно-бліде. Очі в нього червоні, він майже не виграє, але, здається, має хтозна-скільки грошей. Тепер часто виграє Блондин. Вони грають у "моя тітка, твоя тітка", бо поїзд знову спорожнів, потім грають у "купки", й раптом у Неголеного карти випадають з рук, він хилиться вперед і починає голосно хропти. Блондин відхиляє його й обережно садовить так, щоб той міг спати, спершись спиною на стіну. Вони прикривають йому чимось ноги, й Андреас кладе йому назад до кишені виграні гроші.
Як лагідно і дбайливо поводиться з Неголеним Блондин! От уже не сподівався такої делікатності від цього бовдура.
Цікаво, що зараз робить Пауль?
Вони встають, потягаються, струшують зі своїх штанів крихти і бруд, попіл від цигарок, і викидають через вікно останню порожню пляшку.
їдуть незаселеною місцевістю, праворуч і ліворуч — розкішні сади, пологі пагорби, веселі хмарки — осіннє надвечір'я... Скоро, скоро я помру. Між Львовом і Чернівцями. Граючи в карти, він пробував молитися, але мимоволі знов починав думати про те саме, знову пробував складати речення у майбутньому часі й відчував, що то марна справа. Він знову спробував уявити собі все в часі — все піна, мильні бульбашки, що летять за вітром і лопаються. Але тільки-но він вимовив слово Перемишль, як переконався, що він на правильному шляху. Львів! Серце кудись падає! Чернівці! Нічого... Це десь посередині... він нічого не може придумати, не знає до пуття тієї місцевості.