Який жахливий цей беззвучний плач! Андреас підводиться, гладить и мимохідь по голові і йде до фортепіано. Вона спантеличено дивиться йому вслід. Сльози в неї вмить висохли. Вона дивиться, як він сидить на дзиґлику біля с}юртепіа-но, втупившись у клавіші, боязко розминаючи пальці, а впоперек його чола з'являється глибока зморшка, зморшка страждання і болю.
Він про мене забув, думає вона, він про мене забув, це прикро, що вони завжди забувають про нас, коли стають самі собою. Він уже не думає про мене, він уже ніколи не буде думати про мене. Завтра вранці в Стрию він помре... і навіть не згадає про мене.
А він же перший і єдиний, кого я по-справжньому кохаю. Перший. Він зараз зовсім самотній. Він страшенно сумний і самотній. І ця зморшка впоперек чола, яка розтинає його надвоє, і обличчя, бліде від страху, коли він, розминаючи пальці, неначе вбирався схопити дуже небезпечного звіра... Якби він міг щось заграти, якби він міг хоч щось заграти, він би знову повернувся до мене. Перший же звук повернув би мені його. Мені, тільки мені одній він належить... це мій брат, усього на три дні молодший від мене. Якби тільки він міг заграти. Все його тіло ніби звело корчем, і він з болем розминає пальці, блідий як смерть і такий несказанно нещасний. У його пам'яті не лишилось нічого з того, що я хотіла навіяти йому своєю грою... своєю розповіддю; нічого не лишилось, усе щезло, тільки біль його залишився з ним.
І справді, коли він раптом з якимось шаленством ударяє по клавішах, то відразу ж підводить голову і звертає до неї свій захоплений погляд. Він посміхається. Вона ще ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як це, обличчя цього солдата біля фортепіано, освітленого неяскравим, жовтуватим світлом лампи. Боже, як я його люблю, думає вона. Який він зараз щасливий, і він належить мені в цій кімнаті аж до завтрашнього ранку...
Вона думала, він буде грати щось бурхливе, шалене, щось несамовите з Чайковського або Ліста чи щось із чудових вальсів Шопена, бо ж так безтямно вдарив по клавішах.
Але ні, він грає сонатину Бетховена. Ніжну, невеличку, дуже небезпечну річ, і на якусь мить їй стало страшно, що він її "змаже". Але він грав дуже гарно, дуже обережно, може, навіть трохи занадто обережно, ніби не довіряючи своєму вмінню. Він грав із таким захопленням, вона ніколи не бачила такого щасливого обличчя, як обличчя цього солдата, що віддзеркалювалось у блискучій кришці фортепіано. Він грав сонатину трохи невпевнено, але дуже чисто, вона ще не чула, щоб хтось виконував її так чисто, так чітко і бездоганно ясно.
Вона сподівалась, що він гратиме ще. їй зараз так добре; вона вмостилась на канапі, на його місці. В попільничці димить цигарка, і їй дуже хочеться затягнутися, але вона не наважується поворухнутись, щоб найменшим рухом не наполохати музики; бо найпрекрасніше зараз — це осяяне щастям обличчя цього солдата, що відбивається в чорній блискучій кришці фортепіано...
— Ні,— сміючись, каже він і встає,— це вже не гра. Немає сенсу! Треба було вчитися вчасно, а я так і залишився дилетантом.— Він нахиляється над нею і втирає їй сльози: як добре, що вона заплакала.— Лежи,— каже він тихо,— не вставай. Я теж хочу тобі дещо розповісти.
Добре,— шепоче вона,— розповідай і налий мені вина.
Який я щасливий, думає він, ідучи до шафи. Я безмежно щасливий, хоч і переконався, що піаніста з мене не вийшло. Чуда не сталося. Я так і не став піаністом. Тепер це для мене вже в минулому, і все ж я щасливий.
Він зазирає до шафи, а потім обертається до неї і питає:
— Якого тобі налити вина?
— Червоного,— відповідає вона, усміхаючись,— цього разу — червоного.
Він дістає з шафи бокату пляшку, тоді помічає аркуш паперу й олівець і дивиться на її запис. Зверху написано щось по-польськи, це сірники, а нижче по-німецьки "Мозель", а перед ним ще одне польське слово, яке, видно, означає "пляшка". Який чудовий у неї почерк, думає він, гарний витончений почерк, і під словом "Мозель" пише "бордо", а під польським "пляшка" ставить лапки.
— Ти що, справді записав? — сміючись, питає вона, коли він наливає вино.
— Звичайно.
— Ти, певно, не можеш обдурити навіть власницю бор-делю?
— Даремно ти так думаєш,— заперечує він і раптом згадує дрезденський вокзал: до болю виразно уявляє і відчуває смак того дня, бачить гладкого червонощокого лейтенанта.— Даремно ти так думаєш, я обдурив одного лейтенанта,— і розповідає їй усю історію.
Вона сміється:
— Хіба ж ти когось обдурив?
— Авжеж,— заперечує він,— це все-таки дуже погано. Я не повинен був такого робити, треба було гукнути йому вслід, що я не глухий. Але я промовчав, бо знав: скоро я помру, та він іще так розрепетувався... І в мене було так тяжко на душі... А ще мені було просто ліньки. Авжеж,— тихо провадить він далі,— мені справді було просто ліньки зробити це, бо я в ту мить втішався життям. Спершу я навіть збирався йому все пояснити, дуже добре пам'ятаю, я ще подумав: не можна допускати, щоб через мене хтось почував себе приниженим, навіть коли це й новоспечений лейтенант з новісіньким орденом на грудях. Цього не можна допускати, думав я. Ще досі бачу, як він, знічений і збитий з пантелику, червоний як буряк, забирається геть, а за ним рушає, глузливо посміхаючись, уся юрба солдатів — його підлеглих. Як зараз бачу його товсті руки й жалюгідні плечі. Як згадаю ті його жалюгідні дурні плечі, аж плакати хочеться. А мені було ліньки, просто-напросто ліньки відкрити рота. Це був навіть не страх, а звичайні лінощі. Яке, все-таки, чудове життя, думав я, і цей вируючий натовп. Один їде до своєї жінки, другий — до коханої, а та жінка поспішає до сина. І яка осінь — просто чудо! А он оті двоє, що йдуть до виходу з перону, будуть сьогодні цілий вечір, а може, й цілу ніч цілуватися під розлогими деревами на березі Ельби.— Він зітхає.— Я розповім тобі про всіх, кого я обдурював!
— Ні,— каже вона,— не треба. Розкажи краще щось цікаве... І щоб довше.— Вона сміється.— Теж мені дурисвіт знайшовся !
— Я хочу розповісти всю правду. І коли я крав, і коли обдурював,— він знову наливає вина, цокається з нею і в ту мить, коли вони, усміхаючись, дивляться одне на одного поверх келишків, він жадібно вбирає в себе її нове, прекрасне обличчя. Я не можу втратити цього обличчя, думає він, я не повинен його ніколи більше втрачати, воно належить мені.