— У Львові,— сміється Віллі,— у Львові я вже дістану печатку. У Львові все можна дістати, це вже я напевне знаю.
Андреасові досить було сказати тільки одне слово, тільки спитати — і він би дізнався, як і де можна роздобути у Львові печатку. Але Андреас не хоче цього знати. Йому досить того, щоб вони мали печатку. Цивільний транзитний поїзд — це саме те, що він би хотів. Просто чудово їхати цивільним поїздом. Там будуть не тільки солдати, не самі чоловіки. Це жахливо — весь час бути між самими чоловіками, чоловіки гірші від жінок. А там будуть жінки... польки... румунки... німкені... шпигунки... дружини дипломатів. Як гарно їхати в поїзді, де є жінки... до... до... до того місця, де я помру. Що ж там трапиться? Партизани? Скрізь є партизани, але чого партизанам нападати на цивільний поїзд? Є досить поїздів із відпускниками, де їдуть цілі полки солдатів зі зброєю, речами, провіантом, обмундируванням, грішми й амуніцією.
Віллі розчарований, що Андреас не питає, де ж він дістане у Львові печатку. Йому так хочеться розповісти про Львів.
— Львів! — вигукує він і сміється. А оскільки Андреас і далі нічого не питає, він починає сам: — У Львові, знаєш, саме там ми завжди збували автомобілі.
— Завжди? — Андреас починає слухати.— Завжди збували?
— Тобто коли в нас з'являвся зайвий на продаж. Ми ж ремонтна майстерня, і в нас час від часу набирається трохи залізяччя, такого-сякого залізяччя, яке, по суті, зовсім не є залізяччям. І нам досить сказати, що це брухт. А обер-інтендант мусить закривати на це очі, бо ж і сам завжди волочився з чернівецькою єврейкою. А це ж зовсім не брухт, той автомобіль, розумієш? Можна собі з двох або з трьох зробити чудову машину, росіяни роблять це чудово.
А у Львові дають за це сорок тисяч готівкою. Поділи на чотири. Я та ще троє з нашої колони. Звичайно, це смертельна небезпека, тут уже доводиться трохи ризикнути,— він тяжко зітхає.— Аж кров холоне в жилах, ясна річ. Ніколи не знаєш, чи той, з ким ведеш торг, часом не з гестапо, цього ніколи не можна знати, аж до самого кінця. Чотирнадцять днів кров таки холоне від думки про це. Якщо за чотирнадцять днів не прийде ніякого повідомлення і нікого з тих, що були при цьому присутні, не заарештовано, значить і цього разу пронесло. Сорок тисяч готівкою.— Він з насолодою потягує пиво.— Як подумаю, скільки добра там зараз валяється в грязюці довкола Нікополя. Мільйони, кажу тобі, просто мільйони! І жодній свині воно не придасться. Хіба росіянам. Ти знаєш,— він з насолодою закурює,— часом вдавалося і частинами дещо збути, це не так небезпечно. Якусь дифіцит-ну запчастину, чи двигун, чи покришки. Або ще одяг. Там шалений попит на одяг. Наприклад плащ — це майже тисяча марок, добрий плащ. Вдома я, знаєш, побудував собі невеличкий будиночок, такий собі симпатичний невеличкий будиночок з майстернею... для... для, що? — питає він раптом. Але Андреас нічого не сказав, він тільки швидко поглянув на нього і побачив, що очі у Віллі знов стали похмурі, чоло поорали зморшки, і він квапливо допиває пиво. Вчорашнє обличчя, воно й без бороди знову таке ж саме... Сонце все ще золотить вежі Перемишля над Саном. Блондин заворушився. Видно, що він лишень прикидався, наче спить. Він удає, що прокинувся. Дуже довго випростується, тоді повертається на другий бік і розплющує очі, але він не знає, що сліди від сліз дуже добре видно на його брудному обличчі. Це справжні борозни, борозни в бруді, як у маленької дівчинки, в якої на дитячому майданчику поцупили бутерброд. Він цього не знає, може, вже взагалі забув, що плакав. Каправі, почервонілі очі викликають відразу; можна справді подумати, що він венерично хворий...
— А-а-а! — позіхає він.— От добре, є що пожувати. Його пиво вже трохи нагрілося, але він спрагло й квапливо
п'є, а потім береться до їжі, тим часом як Андреас і Віллі палять і поволі, смакуючи, п'ють горілку, чисту як сльоза, чудову горілку, яку Віллі дістав з ранця.
— Так,— сміється Віллі, але так раптово уриває сміх, що обидва злякано обертаються до нього. Віллі червоніє, втуплює погляд у землю й робить великий ковток горілки.
Що? — питає стиха Андреас.— Що ти хотів сказати? Віллі ледве чутно відповідає:
— ...Хотів сказати, що я зараз пропиваю свою заставну, справді пропиваю заставну. За той будинок, що жінка дістала в придане, була ще одна заставна, невелика, на чотири тисячі, і я хотів їх оце сплатити... але пропало, давайте вип'ємо, будьмо!
Блондинові теж не дуже хочеться йти кудись до міста в перукарню чи в лазню, або туди вниз — в один із бараків. Вони беруть під пахви рушники й мило і йдуть униз.
— І щоб гарно почистили чоботи, дітки! — гукає їм у слід Віллі. В нього самого чоботи виглянсувані до блиску.
В якомусь тупику стояла велика водяна помпа для локомотивів, з якої без упину тихо цюркотіла вода, стікаючи на землю тоненькою цівочкою, і навколо в піску утворилась величезна калюжа. Справді чудово, що можна помитись. Якби ще тільки мило милилось як слід. Андреас узяв своє мило для гоління. Воно мені більше не знадобиться, думає він. А взагалі воно розраховане на три місяці, а мені його дали якихось чотири тижні тому, та мені воно однаково вже не знадобиться, а що залишиться, дістанеться партизанам. Партизанам теж потрібне мило, адже поляки так люблять голитися. І навіть спеціалізуються на чищенні черевиків і голінні. Та тільки-но вони зібралися поголитись, як побачили, що Віллі згори гукає до них і розмахує руками, та так виразно і справді драматично, що вони похапали свої речі й витирались уже по дорозі.
— Дітки! — кричить Віллі.— Тут запізнився поїзд для відпускників на Ковель! Біжіть швидше — за чотири години будемо у Львові, у Львові підете й поголитеся...
Вони понадівали кітелі й шинелі, нацупили кашкети і йдуть з речами на перон, де стоїть отой запізнілий відпускний на Ковель. У Перемишлі висідає небагато, але Віллі знаходить купе, з якого вийшов цілий гурт солдатів-танкістів, молоденьких хлопців, від їхнього нового одягу поширюється стійкий запах речового складу. Скориставшись тим, що прохід звільнився, вони швиденько заходять у вагон, поки ті, що там уже знаходяться, не встигли, разом зі своїми речами, позаймати звільнені місця.