Напровесні життя людини буває така благословенна пора, коли кожне кинене зерно приймається в душі. Знайомство Дарки з Наталкою припало власне на ту пору.
Наталка Оріховська за кожним разом, як збирається їй на кашель, скоренько прикладає хустину до уст. Ця уважлива її обережність до здорових зворушує Дарку.
— В нас на хемії дуже погано уладжені діґесторії…
Пояснення чи виправдання? Одно і друге зайве, бо Дарка від Лідки Дутки знає, що Наталка Оріховська догоряє на туберкульоз.
— Що ти студіюєш?
— Я? Історію і, як побічний предмет, — французьку.
— Дивуюсь тобі, — не повертаючи в бік Дарки голови, каже спокійно, однобарвно Наталка.
Дарці досить цього.
— Так тішуся, що я знову між вами всіма… Уяви собі: сьогодні приїхала і відразу попала на сходини… — важко Дарці спромогтись на стриману поведінку навіть у відношенні до "символу".
— Такі сходини, як оці, — блеф.
— Ні?.. Чому? — боляче вражена такою терпкою увагою Дарка.
Наталка Оріховська не має звички квапитись з відповідями. В гімназії була така саміська. "З Наталкою Оріховською, — думає Дарка, — як з променями Рентґена. Тих, що на короткий час піддають їх діянню, лікують. А ті, що постійно перебувають у полі їх впливу, затруюються ними або вмирають від рака". О Господи, Дарка відчуває тільки те, що нарешті вона між своїми, що цей гомін, і ця солодка свідомість безпеки, і цей брак чистого повітря, що це все — від них. Про все інше Дарка поки що не хоче чути, не хоче думати.
— Дарко, — надтягає звідкись Оля Кентнер з якимсь старшавим вже студентом, — цей тип має відвагу твердити, що ти з ним близько знайома.
Ні! Звідки? Дарка, здається, перший раз бачить цього трохи лисавого типа з прищуленими у сміху очима і політурованими нігтями.
Тільки справжня жінка у своєму нахилі до дрібничковости може за першим поглядом рівняти вираз очей з політурою на нігтях!
— Це хіба якась помилка, — борониться сміхом перед таким нападом Дарка.
Коко Мірош робить на Дарку вражіння чоловічка, який вродився на те, щоб бути студентом "гоноріс кавза"[81]. Для його ґатунку людей "студентський стан" — це еліксир молодости. Такі зберігають свій молодечий зверхній вигляд, життєрадісність, змисл гумору та гостроту дотепу, як довго є студентами. У сорок п'ятому році як студенти, вони ще розгукані, ніби молоді лошаки, а у трицятці, вирвані з цього середовища, — пригасають зовсім.
— Ні, Дарко Попович, — кланяється елеґантно Коко Мірош, — ми з вами справді дуже близькі. Дозволь, — звертається ввічливо до Олі Кентнер, — що я в чотири очі пригадаю панні Дарці обставину, серед якої я мав приємність пізнати її.
— Не блазуй, Коку! — погрожує йому ще панібратно Оля.
— Ви з Веренчанки, Дарко Попович?
— І що з того?
— Я раз у свому житті був у Веренчанці. Празник, іменини чи щось подібне відбувалося тоді в о. Підгірського. Досить того, що ціле товариство, скільки нас там було, вибралося городами до ставу. Зайшовши знечев'я, ми сполошили дві дівчинки, дев'яти-десятилітні, зовсім голенькі, які плюскались у ставі при березі. Діти співкотіли, схопили свої сороченята і повтікали. Одною з тих дівчаток, навіть не важтесь перечити мені, Дарко Попович, були, власне… ви. Я сказав собі тоді в дусі, що пес нехай буде моє ім'я, як з тої рудавенької дівчинки, такою видались ви мені, не розів'ється колись жінка, що буде гріху варта. Розуміється, якби не мала Кентнер, то я не пізнав би вас. Все ж мусите признати деяку пруживість моїй пам'яті, коли на звук вашого імені я пригадав собі зараз Веренчанку.
— Ви цинічні, Мірош. Моя пам'ять не така еластична, як ваша.
— Без компліментів, Дарко Попович. А щодо вашої пам'яти, то я застарий виґа, щоб повірити, що ви собі не пригадуєте того інциденту. Дівчатка в тім віці вже добре пам'ятають.
Дарка задумується: чи не цікавіші були б балачки з людьми, з якими вперше в житті зустрічаємося.
— Скажіть мені, Мірош, чого ви, властиво, хочете від мене? Чей же ви не познайомились зі мною на те тільки, щоб пригадати мені той неприємний інцидент, який, направду, я давно забула? Боюся, чи ви не на фальшивій дорозі.
Коко Мірош не зводить з Дарчиних чоловічків свого гострого погляду:
— Чи у вас… до всіх мужчин… такий безполовий тон, Дарко Попович?
— Здебільша. Я — "тяжка кавалерія", Мірош.
— Автореклама, Дарко Попович, ще й перестарілою методою. Ви не образились, Дарко Попович?
— Прикро мені, що мушу вас розчарувати. Чекаю відповіді на своє питання.
— Пардон! Ви питалися, чого я від вас хочу… Від вас… нічого. Я, власне, хотів запропонувати вам свої послуги… Може, трапиться таке, що треба буде вам партнера на файф, до театру, до бріджа, на совги… на лещата… я служу вам своєю особою. Не робіть таких гарних, здивованих очей, Дарко Попович! Від десятьох років я не роблю нічого іншого, як… впроваджую своїх гарних товаришок у світ. "Перевізник гарних дам"… з подібним наголовком є десь новела у Пітіґрілі[82]… І можете мені вірити, що маю щасливу руку… Вам, Дарко Попович, з особливою насолодою служитиму. Диспонуйте мною, як власною кишенею.
— Добре, Мірош. Роблю перший ужиток зі своєї влади: залишіть мене саму, хочу розглянутись по людях.
— Наказ! При виході чекатиму на вас і на малу Кентнер. Дарка думає услід за Коком Мірошем: "Інтеліґентний блазень буває цікавіший від філософа".
Ґиньо Іванчук, не виймаючи своєї англійської[83] (на "Австрія-пляцу" — по п'ятнадцять леїв штука), хитає Дарці головою з протилежного кінця зали.
Іванчук з глумливо-поблажливою посмішечкою "старшого студента" нахабно розглядає якусь "новичку". Дарці добре знайомий цей тип визискувачів і самозванців, які в кожній студентській громаді "а пріорі" загарбують для себе всі права, звалюючи всі обов'язки на своїх молодших, менше поворотних товаришів.
"Ми, старші студенти", — звичайно починають вони кожному свою промову так, якби хотіли тим сказати: "Ми, заслужені, воєнні ветерани", або: "Ми — стара война"…
"Ми, старші студенти, безліч способів маємо на те, щоб обдерти своїх молодших товаришів з харчових запасів, щоб виполоти з їх сердець перші пагінці Ероса (хіба що молодші товариші хочуть відкупитись від нас, тоді лояльно залишаємо у спокою їх і предмет їх зеленого кохання), щоб зі зручністю дикого кота вискочити завсіди на такий щабель студентської єрархії, звідки можна наказувати, хапати допомоги і видирати собі почесті". Дивне й те, що про аванс на "старшого студента" не завсіди рішає вік чи роки студій.