— Я думаю, Талю, що… не кожний надається до того, щоб бути… героєм.
На Наталку найшов напад кашлю, і вона, заслонивши уста хустиною, тільки зводила раменами. Відкашлявшись, вона сказала нібито весело:
— Одного тільки боюся… що моє життя — піде отак… за цапину душу…
— Та чого? Ти ще набереш сил і будеш здорова… — відповіла якось блідо Дарка і в тій хвилині вичула ввесь свій нетакт. Якби могла, то дала б собі поличник за той тон і за таку "потіху". Не подаючи вдруге руки Наталці, уважно вийшла на коридор, а звідси майже вибігла на вулицю. Уф! Повітря! Свіжого повітря, бо задушиться!
На вулиці Дарка згортає нагою долонею трохи снігу з бетонової підмурівки огорожі й їсть його замість води. Що за день карнавалових несподіванок!
X
Дівчатка — є їх три — всі з четвертої класи "liceul ortodox"[112]. Всі у брунатних одностроях з білими комірчиками, однакового росту, видаються такі подібні, як тістечка в цукорні одного ґатунку. Привітавшись з ними, Дарка починає відрізняти їх одну від одної. Кучерява блондинка з міцно зложеною шиєю і випукластими очима нагадує старинні різьби богинь.
Дарка підозріває, що ця дівчина мусить любити багато говорити. Шатенка з вузьким лицем і подовгастими очима, солідно причесана, штивнувата, з нерухомими руками, скидається на дитину, якої батьки не живуть у згоді з собою. Остання з трійки — брюнетка, негарна з лиця, з косматими бровами і зухвалим, тупим носом, — робить на Дарку вражіння підлітка, що вирвався з "поправчого заведення". Побачимо. Поки що Дарка рада з того, що Оріховська заощадила їй патетичного вступу. Все ж якось сама ситуація вимагала того, щоб і Дарка сказала кілька слів "від себе".
— Будемо, панночки, переробляти історію і геоґрафію України і дещо найважніше — з української літератури. Розуміється, що вивчення історії чи літератури свого народу — це ніякий злочин, але вам, як ученицям румунської гімназії, цього не вільно. Сподіваюся, що ви знаєте, панна Оріховська мусіла говорити вам, які наслідки мало б те, якби ваша шкільна влада довідалась про ці лекції. Я ще раз звертаю вам увагу на те, що вас обов'язує якнайстрогіша таємниця і що ви маєте ще час роздумати над цією справою. Ніхто не втягає вас силою до цієї праці. Далі ви повинні знати і те, що від цих лекцій у великій мірі залежатиме, чи вас приймуть до "Січі" по матурі. Не знаю, чи вам відомо, що там не приймають без вступних іспитів з цих предметів, які маємо тут переробляти.
— Як ми вже сюди прийшли, то ми — задумалися, — відрізала різко, згідно зі стилем своєї персони, брюнетка. Дарка пустила мимо цю заввагу. Запитала ще формально, чи вміють по-українськи читати й писати. Дві вміли, а третя, брюнетка, не вміла.
— Даскану, хто ваш батько?
— Комісар при поліції.
— А як дома у вас говорять?
— По-німецьки… часом по-румунськи.
— В школі ви як записані?
Ельвіра Даскану нахмурилась неприязно:
— Я? Як румунка.
— Я теж записана як румунка, — затарахкотіла, як накручений механізм, "музика" у старих годинниках, — у нас у школі багато українок, що записані як румунки… Інакше були б до школи не прийняли, а потім — ніколи не можна дістати знижку оплати ані… загалом нічого… Є такі, що бояться признатись, що вони українки дома. Але про мене всі знають, що я тільки записана як румунка. Раз навіть директорка переловила мене, як я на паузі говорила по-українськи, і я мусіла в карцері сидіти, а раз…
— Добре, вже добре. Як ви називаєтесь?
— Аглая Стефанюк, бо мій дідо походив…
— Про це пізніше, Стефанюк. А як ви називаєтесь? — запитала тихої, штивнуватої дівчини.
— Орися Савчук.
— Ви як у школі записані?
— Я — "рутяна", бо…
— Що "бо", Орисю?
— …бо не хотіли признати слова "українянка". Татко писав аж до міністерства освіти…
— А хто ваш батько?
— Ніхто.
— Як то "ніхто"? Десь працює хіба?
— Маємо сад. За Австрії татко був при залізниці, але як прийшли румуни, то татко не хотів присягати їм і так лишився без служби.
Дарка мимохіть звернула увагу на порядний одяг Орисі Савчук. Дівчина переловила Дарчин погляд.
— Мені в школі помагає тета, — додала ще так само тихо й почервоніла.
Дарка записала собі у записнику день і годину лекцій.
— Ви, Орисю, мусите навчити товаришку читати і писати по-українськи, бо інакше вона не зможе держати з нами кроку.
— Даскану, — повернулась до доньки поліційного комісара, — звідки ви знаєте, що ви українка? Хто вам казав про це?
— Хто мав би мені казати? Такі речі чується, — відповіла неохотно. Була зла чи ображена.
— Ви, може, непевні за мене? — запитала враз зухвало з ноткою наче б то погрози в голосі. — Можете числити на мене — на "зіхер".
Дарці заімпонував її рішучий, задерикуватий тон.
— Як мій тато… — почала знову вже лагідніше і урвала, а потім почала так, якби те промовчане слово стояло на своїм місці… — то це ще не значить, що й я мушу така бути. Я кажу і вони, — кивнула на товаришок, — знають, що я — українка.
— То гаразд, — сказала ще тільки Дарка і приступила до лекції.
Після лекції Аглая Стефанюк скочила скоренько, щоб помогти Дарці натягнути плащ.
— Панна… такі милі… — шепнула крадькома Дарці над вухом. "Любить підлабузнюватись, значить, не зовсім певна…" — записала собі Дарка в пам'яті, а Аглаї сказала вголос:
— Наші лекції — це теж школа, і на них треба так поважно поводитись, як на годині у школі. Розумієте, Стефанюк?
Прощаючись з дівчатками, Дарка залишила собі на останок Ельвіру Даскану. Як прийшла черга на неї, Дарка по-товариськи стиснула їй руку. Ельвіра відповіла так само щиро.
Дарка, що вперше займалась такою громадянською працею, не могла передбачити, які наслідки це може мати. Одне вже тепер знала зовсім певно: з тих трьох дівчаток найбільше відсотково українкою є донька ренеґата Даскану — Ельвіра Даскану. Здавалось їй теж, що між нею і тим малим пугачем прийде згодом до приязні.
XI
Горять жовті ліхтарні. Обліплені снігом, з великими головами скидаються на струнких, засерпанкованих ґазою жінок. Карнавал так близько…
Дарка продовжує собі дорогу, йдучи Панською. В лінивім пересуві юрби є щось, що притуплює гостроту думки і діє заспокійливо на нерви, як гаряча купіль. Дарка сунула повільно перед себе, не нарушуючи гармонії руху юрби. Чула вдоволення від самої постанови піти у цей капосний вечір трохи потанцювати. Вдоволяв її теж такий партнер, як Коко Мірош. Після радикального "шліфу" тоді, на прогульці, Коко тепер — чистий брильянт. Дівчата на Руській називають його "білим невільником". Кілька разів на день забігає до пані Дуткової на Руську і за кожним разом виходить звідти з вантажем орудок і припоручень.