Вілен привіз їм невістоньку посеред літа, коли ринкові прилавки заповнили ранні огірки й помідори, молоденька картопля й туга, червонобока редиска. Ціни, щоправда, ще "кусались", але заради довгожданих гостей можна було й трусонути сімейним бюджетом. Надія Іванівна притягла повен кошик, ще й м'яса там же купила: на шинку свинини та на печеню телятини. Варила і смажила до пізньої ночі, а другого дня, з раннього ранку, стали накривати на стіл. Заставили салатами, ковбасами й шинкою, голландським сиром і заливною, під лимончиком рибою, баликом та ікрою, а в центрі, поруч із вазою з квітами, — дорогий французький коньяк з профілем Наполеона на пляшці, "Чорний доктор" і рожевий мускат, привезені Мадюдею з Криму. В духовці ж стояло тушковане м'ясо із сливами (з язиком проковтнеш!), молоденька картопля. Ще й пиріжечки вигрівались в постелі, накриті подушкою: і з свіжою капустою, і з квашеною, з м'ясом і з рисом та яйцями. Від самого тільки вигляду та запаху почнеш слину ковтати!
І посуд розставлений: тарілки більші й менші, пузатенькі бокали під коньячок, стрункі чарки під вино, — сяє кришталь, виблискує фаянс, матово відсвічують начищені ножі та виделки.
Стіл — не сором посадити й маршалів!
Микола Захарович обійшов востаннє довкола, прискіпливо видивляючись, чи нічого не забули поставити, ще раз поправив стільці, що й так стояли як солдати в шерензі, і лишивсь задоволений. Надія ж Іванівна все чаклувала перед люстерком: скоро їхати на вокзал, зустрічати дорогих гостей. Позавчора просиділа півдня в перукарні, повернулася зла як оса (перукарка взяла поза чергою двох знайомих вертихвісток, примусивши її, "жену подполковника", ждати три довгі години), зате з розкішною зачіскою, і тепер, напарфумлена, підфарбована, аж помолоділа на вид, приміряла то одну сукню, то другу і скаржилася вголос, що сукні всі до одної позбігались у талії. "Не в платьях, голубонька, дело", — хотів зауважити Микола Захарович, та вчасно прикусив язика: давно вже пересвідчився, як болісно сприймає дружина будь-який натяк на старість. Натомість підійшов до іншого люстра, уважно подивився на себе.
Опасистий підполковник із ледь сивими скронями виднівся в тому люстрі, ще й підборіддя одвисло на комір парадного кітеля. Роздобрів, роздобрів Микола Захарович на штабних харчах: навіть ідеально пошитий мундир не міг приховати помітного черевця. Хоч як стерігся, хоч як катував себе щоранковими фізичними вправами, обливався крижаними душами — інспекційні поїздки з ритуальними застіллями давалися взнаки. І хоч скільки картав себе потім Мадюдя, повертаючись із чергового відрядження, зарікався покінчити з цим "безобразием", під час поїздки наступної повторювалось те ж саме. Він уже давно звик до того, що коли його проводжали, то обов'язково вслід за ним заносили до вагона важкенні пакунки, споряджені щедрими господарями, і коли б щось перевернулось на світі та вслід за ним не внесли б нічого, Микола Захарович довго розглядав би порожні полиці, не вірячи власним очам.
"Надо кончать!" — вже вкотре подумав Мадюдя, невдоволено одвертаючись од люстра. Не про пакунки, звісно, подумав, а про застілля.
Надія Іванівна приміряла чергову сукню. Хвилинна стрілка підбиралася до десятої години.
— Время, Надюша, — показав на годинник дружині.
— Сама знаю, что время! — відповіла сердито Надія Іванівна. — Ты можешь не торчать над душой?
— Опаздываем ведь! — сказав, страждаючи, Микола Захарович.
— Не опоздаем. — Надія Іванівна почала поратись із сукнею ще повільніше. Для чогось підійшла до вікна, стала уважно роздивлятися тканину проти світла. — Не стой за спиной!
— А где же мне еще стоять? — спитав розгублено Микола Захарович.
— Где угодно, только не надо мной. Я начинаю теряться, когда ты торчишь над душой!
Сукня була врешті вибрана, дійшла черга до брошки. їх зібралося в Надії Іванівни з добрий десяток.
— Как ты думаешь, с аметистом подойдет к этому платью?
— Подойдет! — не дивлячись, відповів Микола Захарович. "Господи, сколько можно возиться!"
Надія Іванівна одразу ж відклала аметистову брошку. Натомість узяла з сердоліком.
— Еще пять минут — и мы опоздаем! — почав закипати Микола Захарович.
— Не опоздаем, — відповіла Надія Іванівна, приміряючи брошку. То так її тулила, то так.
Тамуючи стогін, Микола Захарович лише зітхнув. "Она это нарочно!" Глянув на годинник: пів на одинадцяту!
— Я готова! — весело сказала Надія Іванівна. — Чего же мы ждем? — Наче він затримував, а не вона.
Збігли з четвертого поверху, скочили до машини.
— Гони! — гаркнув шоферові Мадюдя. Дружина ж сиділа наче медом помазана.
— Колюнька, ты не забыл, в каком вагоне они едут?
— Не забыл! — буркнув Микола Захарович: йому вже й на світі жить не хотілось. Одвернувсь од дружини, похмуро дивився на людей, на машини, будинки, повз які проїжджали.
На перон вибігли разом із поїздом. Все повільніше, повільніше пропливали вагони, переповнені чужими обличчями, що поприлипали до вікон, і нарешті — "Вот они!" — Вілен із невісткою. Однією рукою притримує її за плечі, а другою махає до батьків. Вистрибнув потім із вагона з важенним чемоданом у руці, другу подав Оксані, й усі, хто стояв коло вагона, дивилися тільки на неї. Миколу ж Захаровича знову обпалила краса синової дружини.
— Мама, папа, знакомьтесь: это Оксана! — В голосі сина лунала закохана гордість.
Микола Захарович доторкнувся губами до ніжної щічки (на більше не осмілився), жінки обнялися.
— Ну, как вы доехали?
— Прекрасно! — відповів радісно син. — Правда ж, Оксано?
Оксана, всміхнувшись, кивнула, що правда. Обоє були в тому стані, коли все на світі здавалося прекрасним.
Ще по дорозі, коли їхали додому, Мадюдю щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не "на русском", а по-українському. Та ще й західняцьким діалектом. "Она что, не знает русского языка? — здивувався Микола Захарович. — Не может этого быть!" Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина.