Онук до пізньої ночі засиджувався над підручниками та конспектами; вмикав магнітофон, ставив платівки з якоюсь не нашою музикою, що дерла слух — оглухнути можна було від отих бугі-вугі, а йому хоч би що: сидить, головою похитує, як вона в нього й витримує! "Ну и молодежь пошла!" — обурювався про себе Мадюдя. Іде парочка, чорт іззаду й розбере, де хлопець, де дівчина, обоє патлаті, обоє у джинсах, кросівках, ще привселюдно й цілуються — тьху! — гидко дивитись. Ці навоюють, коли щось завариться, недарма ж один знайомий казав, що американцям, аби виграти з нами війну, і бомб кидати не треба: варто послати ескадрильї, навантажені джинсами. Афганістан показав, сором казати, не могли впоратися з якимись чучмеками. Мадюдя надивився на них, служачи на Памірі. Протовклися десять років, а воювати так і не навчились. Один був справжній генерал — Громов, та й тому не дали розвернутися. Та і як воювати з отакими, патлатими? Стригти, стригти підряд і в колони — р-рав-няйсь! Був час, коли Сталін виплекав армію, найгрізнішу у світі, — вся Європа тремтіла. Все покотилося в прірву...
Онук теж патли завів, куртка й штани на ньому з якоїсь ряднини, пом'яті-пожовані так, наче він у них і спить, і купається; каже, що тепер модно. В армію б тебе, голубчику, в армію!
1 з дідом не йде на контакт. Привітається зранку, немов до чужого, мовчки посніда. "Ну, я побіг!" — ухопить торбу з тієї ж ряднини — і до вечора. Прийде, сяде їсти і обов'язково носом у книжку, так йому, бідолашному, ніколи! Запитає Мадюдя: "Ну, как там наука?" — все ж цікаво, чим живе онук, не чужий же. Одірветься на секунду од книжки: "Нормально", — і знову носом туди ж.
От і всі контакти.
Інколи, щоправда, сам заводив розмову. Але краще б і не заводив!
Якось Микола Захарович дивився телевізор. Передавали урочисте засідання військових. У президії — маршали й генерали, секретарі ЦК. Доповідав сам міністр. Мадюдя з насолодою слухав, наче сам сидів у тому величезному залі, що сяяв орденами й погонами. Аж ось грюкнули двері: повернувся онук. Постояв хвилину за спиною, коротко кинув:
— Звіринець.
І пішов до себе в кімнату.
— Как ты посмел? — крикнув йому в спину Микола Захарович. — Сейчас же извинись!
— Перед ким? — обернувся онук. — Перед телевізором?
— Там же маршалы! — аж задихнувся Мадюдя. — Ма-аршалы!
— Пробачте, не розібрав, — усміхнувсь онук. — Думав, передають із зоопарку. Пардон.
Весь гнів, усе обурення розбивалось об глузливу ввічливість молодого нахаби.
Часом онук приходив не сам — приводив двох-трьох друзів. Таких же патлатих, нечесаних. Зачинялися в кімнаті, вмикали на повну потужність музику, про щось розмовляли. Мадюдя заходив — одразу ж замовкали. Чи, може, мовчали весь час? Біс їх розбере, оцих молодих!
Якось Мадюдя не витримав, навпрошки запитав:
— Молодые люди, вы мне можете ответить, в чем смысл вашей жизни?
Перезирнулись, усміхнулися так, наче він змолов бозна-яку дурницю. Потім один із них, морщачи високого лоба, сказав:
— Питання на засипку. На нього не відповів ще жоден філософ.
— Ну хорошо, — не одступав Микола Захарович. — Тогда ответьте на другой вопрос... Ты можешь хоть на минутку выключить музыку?! — Онук одразу ж вимкнув. — Ответьте вот что... У нас, к примеру, были святыни. В которые искренне верили. Надо было — даже умирали за них. А вы? Вы во что верите?
— А які саме святині? — поцікавився високочолий юнак.
— Ну, Родина... Коммунистическая партия...
— Сталін, — підказав другий, з вогняно-рудою нечесаною шевелюрою.
Всі розсміялися.
— Да, как ни смешно вам, а также и товарищ Сталин. Генералиссимус. Который привел нас к величайшей в мире Победе. Под руководством которого построен социализм.
— А навіщо? — запитав високочолий.
— Как зачем? — розгубився Мадюдя.
— Навіщо ви його будували? Ви нас питали? Нам він, наприклад, до лампочки. Также, хлопці?
Всі закивали, ясно всміхаючись. І онук, "стервец", закивав.
— Ну, знаєте! — розсердився Мадюдя. — Если уж вам не нужен социализм...
— Не потрібний. Абсолютно не потрібний. Хіба що президентові Горбачову. Який на ньому зациклився.
— Тогда мне с вами и говорить нечего! — закінчив уже зовсім сердито Мадюдя.
Юнак тільки руками розвів. "Що вдієш, — означав, мабуть, той жест. — Отакі ми, як бачите".
Виходили — прощалися чемно. Наче й не було між ними словесної сутички. У Мадюді було таке відчуття, мовби вони його не сприймають всерйоз. Ставились як до дитини, на яку смішно навіть гніватись.
Образливо, боляче. "Для кого мы все это строили? Зачем страдали отцы и деды наши? Чтобы пришли эти, длинноволосые, оплевали наши святыни?"
У відсутність онукову заходив до нього в кімнату, хотів зрозуміти, чим живе цей, власне, чужий йому молодик.
Письмовий стіл, етажерка з книжками. Художні твори, виключно українською мовою. Шевченко, Леся Українка, Франко. Ну, цих Мадюдя вивчав, ще коли жив на селі. Винниченко. Націоналіст і лютий ворог народу. Куліш, Олесь, Хвильовий... А ці хто такі? Теж, мабуть, з націоналістичного кодла. Не читав, не читав. (Мадюдя й тих майже не читав: Шевченка, Лесю Українку, Франка). Програвач, гора платівок з отією жахливою музикою... Два портрети на стіні над столом: батька і матері. Вілен чомусь у цивільному, наче зумисне перевдягся для зустрічі з сином. І кольорові репродукції з іноземних журналів. Чуже, незнайоме життя, далеке од нашої дійсності. Буржуазна пропаганда. "И они на это клюют!" 1 він, Мадюдя, в цій кімнаті чужий. Вона його виштовхувала геть: отими, на етажерці, книжками, розвішаними по стінах репродукціями. Виходив і довго не знав, куди себе подіти.
Може, тому заохотився грати в доміно. Раніше, коли жива була Надія Іванівна, проходячи сквером, де за грубо збитими столами з ранку до вечора засідали затято доміношники, прикро морщився: треба ж отак убивати час! Тепер же з самого ранку нетерпляче ждав, поки онук збереться на заняття, щоб податися в сквер.
Там уже на нього чекали: генерал і два цивільних напарники. Мадюдя грав у парі з генералом, і вони рідко програвали. Бо, по-перше, грали на гроші, а з генерала важко було видушити навіть копійку, тут він стояв на смерть ("Позади Москва!"), а по-друге, між ними двома давно було домовлено: підніме генерал праву брову — став праворуч, ліву підніме — став по ліву руку.