— Представляю! — усміхнулась недобре Надія Іванівна.
Вона мов аж була задоволена з того, що дісталося й Миколі Захаровичу.
Вілен з Оксаною недовго й погостювали: зібралися в Крим. Оксана ніколи не бачила моря, то Вілен дістав путівки у санаторій військовий. Лікуватися їм, щоправда, було ні від чого, не ті ще роки, але попляжитись, покупатися в морі не заважало й здоровим.
Провівши молодят, пізно вночі верталися з вокзалу. їхали спорожнілими вулицями, повз будинки з осліплими вікнами, обезлюділі сквери та парки, і в обох гостро входило почуття самотини. А вдома, вже роздягаючись, Надія Іванівна сумно сказала:
— Вот и потеряли мы сына. Пришел чужой человек и отобрал. У голосі її бриніли неприховані сльози. І Микола Захарович не
знав, що їй відповісти.
З
Хоч Мадюдя й плекав надію на те, що час візьме своє і примирить дружину з невісткою, однак з роками ворожа відстань між ними ставала все більшою. На їхні листи відповідав лише Вілен, Оксана протягом цих років не озвалася жодним словом. "Мы вас поделили, — незграбно виправдовувався син. — Я отвечаю вам, Оксана — своим родственникам". Окрім батьків, які давно вже померли, родичів у неї було, мабуть, стільки, що не вистачало часу приїхати до Києва разом з Віленом. Навіть коли народився онук, і вони нетерпляче ждали їх уже втрьох, і Надія Іванівна готова була простити невістці її бандерівську мову, навіть тоді до них у відпустку приїхав лише Вілен. Виправдовувався тим, що Оксана недобре себе почуває, що лікарі не радять вирушати їй з немовлям у далеку дорогу.
Далека дорога! Ніч переночувати — і в Києві. Ні, не далека дорога стала причиною, а затятий характер невістоньки, її небажання бачити свекруху й свекра, особливо, мабуть, свекруху.
— Как же вы его хоть назвали? — спитала ображено Надія Іванівна.
— Нормально, — зам'явся Вілен. Був уже капітаном, змужнів, роздався в плечах, мужчина — кров з молоком, хіба така могла бути йому до пари! — Нормально назвали.
— А все же? Или это воєнная тайна?
— Тарасом. — І одразу ж додав, немов виправдовуючись: — Там это очень распространенное имя.
— Господи, там!.. Она, небось, настояла?
— Почему... Мы вдвоем...
— Вдвоем! — фиркнула Надія Іванівна. — Вы бы его еще Ахмедом назвали!.. Хоть ты скажи что-нибудь! — це вже до Миколи Захаровича, який стояв з таким видом, наче це він назвав онука Тарасом. — Хоть русским его записали? — знов до Білена.
— А какое это имеет значение? — ухилився од прямої відповіді син. І весь оцей час, поки був у батьків, ставився з підкресленою увагою до матері: відчував, мабуть, свою перед нею провину.
Вілен приїжджав до них у кожну відпустку, невістка — жодного разу. Та вони не дуже й ждали її, а от онука... Вілен надсилав і привозив їм фото з власноручними написами: "Нам уже годик". "Нам уже два". Три... Чотири... "Мы идем в первый класс", — Вілен, уже майор, веде маленького чоловічка у шкільній формі, що однією вчепився у татову руку, а в другій тримає букет. "Да, это не суворовское", — зітхнув розчаровано Микола Захарович: мав розмову з сином, цікавився, куди віддадуть онука, доріжка, здається, вторована, чим поганий фах прикордонника, та Вілен ухилився од прямої відповіді: "Мы еще над этим не думали".
— Мы! — сказала, лишившись наодинці з чоловіком, Надія Іванівна. — Она все там решает! Кто бы мог подумать, что наш сын окажется такой тряпкой! Мог бы хоть раз привезти внука.
За онуком вона дуже побивалася, збирала всі його фото, завела навіть альбом у розкішній оправі, вклеювала, обводила кожне фото віньєтками, вимальовувала, як вишивала, — ніколи не думав Микола Захарович, що в дружини проклюнеться ще й талант художниці.
Кілька разів збиралася сама поїхати до онука: "Поеду!" І раз таки з'їздила. Та краще була б і не їхала: за два дні повернулася в сльозах:
— Больше ноги моей там не будет!
Микола Захарович довго допитувався, поки довідався: посварилася на смерть із невісткою. Просила Оксану віддати на літо онука (другий рік уже хлопцеві), а та не згоджувалася. Спершу не хотіла казати чому, та врешті прямо сказала: "Я не хочу, щоб його зрусифікували".
— Так и сказала? — не повірив почутому Микола Захарович.
— Так и сказала!
— Дура!.. А Вилен?
— Вилен!.. Вилен на все ее глазами только и смотрит... Уехала как оплеванная... Ноги моей там больше не будет!
Не один раз побував у невістки та сина в гостях і Микола Захарович: коли випадало службове відрядження на Закарпаття. Одного разу (онукові йшов уже сьомий рочок) завів мову про суво-ровське. Син наче й не заперечував, сам же колись там навчався, невістка ж і чуть не хотіла:
— Я хочу, щоб мій син виріс свідомим українцем. А не перевертнем.
Микола Захарович хоч і проковтнув мовчки "перевертня", але не простив цього Оксані довіку. Залишившись наодинці з Віле-ном, прямо сказав:
— Она страшный человек. Законченная националистка. Вілен насупився так, наче не Оксану — його обізвали націоналістом.
— Отец, а тебе не кажется, что ты неправ?
— Вот-вот, она и тебя уже перевоспитала! Вспомни, кто ты. Ты русский, русский! Твоя мать чистокровная россиянка. Гордиться надо такой матерью.
-А ты?
— Ну, я... Ты ведь знаешь, кем я был до знакомства с твоей матерью? Деревенским парнем, хохлом неотесанным...
— А разве это так плохо?
— Что плохо?
— Происходить из деревни!
— Мне было плохо... Тебе, к сожалению, этого не понять.
— Отец, ты в родном селе давно был? Мне бы хотелось съездить туда.
— К кому? Твоя бабушка давно умерла. А дед на фронте погиб. Защищая, между прочим, и твою Оксану.
Син пропустив останнє зауваження повз вуха. Допитувався далі:
— А товарищи там твои остались? С которыми в школе учился. Неужели тебя не тянет побывать в родном селе?
— Не тянет! — Розмова ставала для Мадюді дедалі неприємнішою.
— Я иногда думаю, — продовжував син, — кто я такой? Где мои корни? Смотрю на Оксану, и меня зависть берет. Чувствую себя обворованным...
— Что за чушь — корни! — зовсім уже розсердився Микола Захарович. — Ты русский! Русский! И забудь о том, что твой отец был когда-то хохлом!..
їхав у поїзді — подумки далі сперечався із сином. І чим довше сперечався, тим більше навертався думками в рідне село. До хати, від якої вже, мабуть, і сліду не лишилось. До тихого кладовища, де похована його мати. І баба, і дід. І всі його пращури. Куди він так і не з'їздив жодного разу. Чи стоїть там і досі той пам'ятник, що він його так і не бачив, чи зберігся напис на ньому? А може, за бур'янами й не видно: було на тому кладовищі запущених кілька могил, на яких і хрести погнили, і земля позападалася. То, може, те саме і з могилою матері? Скільки ж років минуло!