— То що, мені чекати оті сотні тисяч років? — скривився Агашкін. — Я зараз хочу тепла й безпеки.
— А чого ж ти, — кажу, — мовчав тоді на Олімпі, як нас викликали і влаштували суд? Чого не просився, щоб вогонь у людства не забирали? Щоб Прометея знову не засуджували? Чого? Ич, розумний який! Правда, Жоро?..
У цьому місці Лесик змушений був перервати свою розповідь, бо Жора сказав:
— Ні! Неправда! До чого тут Агашкін? Чого ти на нього напався? Хіба він винен? Це вже несправедливо!
Лесик знітився. Хотів щось казати…
І в цей час у двері подзвонили.
Розділ XIV,
у якому відбуваються несподіванки для Лесика і Жори. Представницька делегація. Прихід таємничого незнайомця. Розповідь діда
Усе, що ви прочитали про оті фантастичні пригоди Лесика (а з ним Жори, Агашкіна та інших), розповів він Жорі, починаючи з ранку і впродовж усього недільного дня.
Жорині батьки пішли на фізкультуру — тато на теніс, мама на аеробіку. А в другій половині дня, коли батьки повернулися, хлопці перекочували на свіже повітря — ходили вулицями, тоді забрели на шкільне подвір'я (де з ними трапилася маленька пригода, але про це потім). А коли почав накрапати дощ, повернулися додому. Тепер уже до Лесика, бо саме в Лесика нікого не було. Його батьки пішли з дідом і бабою спершу по крамницях, а тоді проводжати їх на автобус. Отже, умови для Лесикового фантазування були створені долею найсприятливіші. І нічого дивного, що він устиг наговорити так багато.
Було вже надвечір'я, дощ припинився, коли ото пролунав несподіваний дзвінок у двері.
Хлопці вирішили, що то повернулися Песикові батьки. Пішли відчиняти удвох. Відчинили і… Якби вони побачили зараз перед дверима космонавта Павла Поповича, співачку Софію Ротару або французького кіноактора Алена Делона, вони б, мабуть, так не здивувалися. На площадці стояли Стьопа Чичибабін, Слава Коваленко, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук. Ще якби кожен із них окремо, було б не так дивно. Але всі разом…
Стьопа Чичибабін — староста, Слава Коваленко — голова ради класу, Сашко Чуприна, Леся Чорнобривець та Аліна Гончарук — ланкові.
Делегація була представницька, на вищому рівні.
— Ми до вас, — сказав Стьопа. — Власне, до Лесика.
— За-заходьте, — затнувшись, мовив Лесик. Делегація зайшла.
Запала хвилинна пауза.
Всі, за винятком Сашка Чуприни, вперше були в Лесика вдома і тому здивовано роззиралися навкруги. На картини, малюнки, стелажі, на книжки з мистецтва.
Особливе враження справила стінгазета "Домовик", яка досі висіла на стелажах.
— О! — вихопилося водночас у Лесі й Аліни.
— Сила! — сказав Сашко Чуприна.
— Клас! — сказав Слава Коваленко.
— Куди твоє діло, — промимрив Стьопа, та одразу ж схаменувся. — Ну, гаразд. Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам слід негайно випустити "Блискавку". Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх. Тільки вони.
— Правильно! — сказав Слава Коваленко.
— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.
— Треба! — мовила Леся Чорнобривець.
— Випустити "Блискавку"! — підтвердила Аліна Гончарук.
Увесь штаб висловився.
Лесик і Жора стурбовано перезирнулися.
Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.
А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, коли тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.
Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Клас це знав і користався цим. От і зараз.
— Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.
— Точно! — вигукнув Слава Коваленко.
— Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.
— А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.
Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.
Вони розгублено перезирнулися.
І Лесик сказав:
— Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.
Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:
— Не зможе. Ні!
Тепер уже перезирнулася представницька делегація.
— Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому.
— Шкода, звісно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на "Домовика". — Тут якраз хотілося, щоб був рівень…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід.
— Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся.
— Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.
Лесик якось безпомічно й очікувально подивився на Жору.
— А що дає "Блискавка"? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви гадаєте, що на них вплине якась карикатура.
— Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!
— Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться!
Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі.
— Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми… ми їм таке влаштуємо! От побачиш.
— Чого це я боюся? — спалахнув Лесик. — Просто… просто я вважаю, що…
— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А шкільній дисципліні підкоритися мусиш. Коли вже тобі доручають…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І ніяких відмовок!
— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав староста. — Щоб завтра вранці була "Блискавка". Ходімо, друзі!
Двері за ними зачинилися.
— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.
— Ситуація! — сказав Жора.
І тут задзвонив телефон.
Лесик зняв трубку:
— Слухаю!
— Добрий день! Це квартира Довгалюків?
— Так.
— Це — Ікс Ігрекович. А батьків іще нема?
— Нема.
— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93–01–55. Щоб я зайве не набридав. Добре?
— Добре.
— 93–01–55. Запиши, будь ласка.
— Я й так запам'ятаю.
— Спасибі. Вибач. Так я чекатиму.
Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:
— Хто це?
— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?