Ні з того ні з сього раптом йому згадалося, як він з дідом Іваном грав у селі в старовинну гру "нямкало" (або "шкопирту", так вона ще називається). Дід сам не дуже точно пам'ятав правила цієї гри, але головне в ній було — кинути палицю так, щоб вона йшла колесом. У діда це виходило, а в Лесика — ані разу. І це чогось було так весело, вони з дідом так реготали, аж падали. Грали вони на леваді, за городом, над річкою. День був сонячний, погідний, і так було хороше дивитися, як дід ловко кидає замашну палицю, а вона колесом іде по леваді, вдаряючись об землю то одним, то другим кінцем, а дід радісно регоче й підспівує:
Чухи-чухи-чуханиці,
Добрі з маком паляниці…
І такий простір, таке сонце, така теплінь навкруги!.. Від того спогаду стало ще холодніше.
— М-між іншим, я читав: моряки після морських катастроф найчастіше гинуть не від того, що захлинаються, тонуть, а від пе-переохолодження, — сказав Жора.
— К-краще б ти цього н-не читав, — скривився Лесик. — Знайшов чим похвалитися.
Коли холодно, час тягнеться неймовірно довго. Я сам у своєму житті не один раз дуже мерз, знаю по собі. По-моєму, на час діє закон фізики, тільки навпаки — від холоду хвилини й секунди розширюються, а від тепла звужуються.
— По-моєму я в-же п-починаю п-переохолоджуватися, — мовив Лесик.
— І я т-теж, — сказав Жора.
Хто з них перший стукнув у двері, сказати важко. А може, вони стукнули водночас, таке буває.
У всякому разі за мить після першого стуку вони вже гатили у залізні двері в чотири кулаки. Їм здавалося, що від їхнього грюкоту здригається вся школа. Але то їм тільки здавалося.
Коли вони на хвилину припинили свій грюкіт і прислухалися, у школі стояла така сама тиша, як і до того. Чи то двері були такі масивні, чи то кулаки їхні такі слабосилі…
Вони загрюкали з новою енергією.
Важко сказати, скільки вони гатили кулаками в двері, але нарешті кулаки заболіли так, що треба було дати їм перепочинок.
Хлопці знову прислухалися. І раптом почули тихі голоси.
— Спитай ти, — казав один.
— Ні, ти! У тебе голос дужчий, — казав другий.
Жора і Лесик вигукнули одночасно, в один голос.
Тільки Лесик гукнув:
— Алло!
А Жора:
— Одчиніть!
І ці два вигуки злилися в один:
— Алодчилоніть!
— А ви хто? — тоненько спитали з-за дверей.
— Ви злодії?
І знову Лесик і Жора вигукнули воднораз. Тільки тепер одне й те саме:
— Та ви що?! Які злодії?
— А хто ж? — спитали з-за дверей. — На горище через дах тільки злодії можуть залізти. От ми зараз міліцію викличемо.
Цього ще бракувало!
Голоси були такі тоненькі, що важко було визначити — хлопці то чи дівчатка. Все-таки, мабуть, дівчатка.
— Дівчатка! — загукав Лесик. — Не треба міліції. Ми з п'ятого "Б".
— А ми не дівчатка! — ображено залунало з-за дверей. — Ми Гоша і Антоша. З третього "А". З подовженого дня.
— Вас коли-небудь виганяли з класу? — спитав Жора.
— Виганяли, — гордо відповів чи то Гоша, чи то Антоша.
— От і нас вигнали, — загукав Лесик. — То будьте ж людьми. Допоможіть. Знайдіть десь ключа.
— А як ви потрапили на замкнене горище? — прискіпливо спитав котрийсь із хлопців.
— Було відчинено, а потім Федя замкнув, — чесно признався Жора.
Третьокласники за дверима про щось зашепотілися. Потім котрийсь сказав:
— Почекайте. Ми зараз.
Запанувала тиша.
Лесик і Жора вже померзли так, що тремтіли як осиковий лист.
І знову холодні хвилини тяглися неймовірно довго. Аж раптом почувся тупіт багатьох ніг, галас, і крізь той галас пролунав дзвінкий веселий вигук Агашкіна:
— Чилдрени! Ви тут? Ви живі?
Довелося відгукнутися.
Потім хлопці почули стурбований голос Маргарити Михайлівни:
— Хлопчики! Не хвилюйтеся! Не хвилюйтеся! Вже побігли до завгоспа по ключ. Скоро вас одімкнуть. Це ж треба! Це треба таке вигадати!
Виявляється, що третьокласники Гоша й Антоша не придумали нічого кращого, як побігти у п'ятий "Б" просто на урок і з порога загукати: "А ваших учнів, яких ви з класу вигнали, завгосп на горищі замкнув!"
І Маргарита Михайлівна, певна річ, перелякалась і разом з усім класом кинулася на четвертий поверх.
Тут задзвонив дзвоник, і гамору стало ще більше.
А коли нарешті прийшов Федя і, лаючись, одімкнув двері й сині від холоду Лесик та Жора з'явилися на східцях, що вели з горища, вони одразу ж зупинилися як укопані. Весь коридор і всі сходи були запруджені учнями і вчителями. Наче то не вигнані з класу шестикласники виходили з горища, а космонавти спускалися по трапу після космічного польоту.
Про дисциплінарні стягнення говорити нічого. Було все, що буває в таких випадках, — і записи у щоденнику, і розмови в учительській, і зниження оцінок за поведінку.
Але кілька днів Лесик і Жора були героями на всю школу. Учні молодших класів дивилися на них, роззявивши роти. А незнайомі старшокласники показували пальцями. Що ж до однокласників — то й говорити нічого. Агашкін позирав на них із неприхованою заздрістю, Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук — із загадковою цікавістю, а трійця — з одвертаю ворожістю. Коли хлопці розповіли про стару стінгазету, знайдену на горищі, всіх це дуже схвилювало, а Слава Коваленко сказав:
— Треба було б зайнятися цим. По лінії червоних слідопитів…
Розділ XIII,
у якому пригоди в первісному світі продовжуються. Яма. Погоня. "Хлопці!.. Та ви що?" Знову погоня. "Неправда! До чого тут Агашкін?"
…Лежимо ми, значить, на галявині, дрижаки хапаємо, переохолоджуємося.
Відчуваю, ще трохи — й буде мені фініш, кінець. Ні, більше не можу!
— Агашкін, — шепочу, — вставаймо й тікаймо.
— Давай, — киває він. Але перший не підхоплюється. Чекає. Бо першому, ясно, ризикованіше. Хто перший підхопиться, на того першого і стрибне шаблезубий із хащі.
"Ех, — думаю, — нема мого Жори. Жора б неодмінно перший підхопився". Я ж тебе знаю. Ти такий…
Ну, добре-добре, не роби з себе великого скромника. Слухай далі.
"Ну, — думаю, — коли нема Жори, мушу я. Агашкіна не дочекаєшся". Хекнув я, підхопився. Агашкін за мною. І рвонули ми у хащі. Біжимо, ніг під собою не чуємо. Я перший. Агашкін за мною.
Не знаю, як я відчув небезпеку. То, мабуть, ноги в мене такі розумні. До голови ще не дійшло, а ноги враз стали як укопані на самісінькому краю глибочезного ямиська.