— Кількість внутрішньої енергії, яку тіло одержує або втрачає за рахунок теплопередачі, називають кількістю теплоти.
І знову — тиша. І — нікого.
— Чув?
— Чув.
Дивимося один на одного. Що таке? Фантастика якась. І тут мені сяйнуло.
— Слухай, — кажу, — Агашкін, а чого ми дивуємося? Вони ж не просто вчителі. Вони ж педабоги! Ти що — забув? Гера Андріївна і Аполлон Григорович. Для них передача думок і голосу на відстані, тобто телепатичний зв'язок, — тьху!.. Отже, ніякої фантастики.
— А… а що вони хотіли сказати? Я не зрозумів. Ми цього ще не проходили.
— Ну й що? То інше проходили. Й однак нічого не знаємо. А якби слухали на уроках, вдома сумлінно читали підручники, то знали б зараз, як зігрітися.
— Взагалі-то правда, — зітхнув Агашкін. — Пам'ятаєш, у підручнику фізики навіть малюнок є: сидить голий дикун і тре долонями паличку, ввіткнуту в поліно, — вогонь добуває.
— От-от, — кажу. — А ми з тобою…
— У "морський бій" на уроках грали, — знову зітхнув Агашкін. — Здався нам той "морський бій".
— А Жора… — зітхнув я.
— От хто зараз був би потрібний. Краще б не його, а когось іншого змило.
— Кого це, — питаю, — іншого? Себе ж, мабуть не маєш на увазі. Мене, виходить? Розумний який! І нащо ми тебе з Жорою зустріли. Коли б не ти, його б і не змило зовсім.
— Ну гаразд, гаразд, — примирливо мовив Агашкін. — Не сварімося. Не так нас багато, щоб сваритися. Якщо не триматимемося купи, ще швидше пропадемо.
Дуже вчасно він це сказав, бо в цю мить із дерева щось упало і вдарило Агашкіна по голові. І це "щось" було не краплею, а якимось ваговитим доісторичним овочем, що, вціливши Агашкіна по лобі, впав на землю, та тільки-но я нахилився, аби глянути, що ж то за плід, як і сам відчув замашний удар по голові.
Зиркнули ми з Агашкіним угору. Бачимо — сидить на дереві невелика волохата мавпа, кривляється й кидає на нас схожі на банани, але тверді, як камінь, плоди, що рясно ростуть на дереві.
— Ах ти ж тварюка! — вигукнув Агашкін, коли другий "банан" бебехнув його по маківці. Нахилився, схопив із землі овоч і шпурнув у мавпу. Мавпа спритно ухилилась. У цей час із сусідніх дерев, розгойдуючись на вітах, перескочили ще дві мавпи — одна трохи більша, а друга здоровецька, просто орангутанг якийсь. Сіли на гілляку обабіч тої першої мавпи та й хижо вишкірилися. І таке щось знайоме-знайоме було в тих трьох волохатих мавпах. Придивився я…
— Агашкін, — вражено кажу, — та це ж… це ж… наша трійця — Довгий, Злюкін і Малявка!
Агашкін так і присів:
— Точно!..
Розділ X,
в якому ви побуваєте разом із шостим "Б" на уроках Ореста Івановича і побачите, що там робиться. "Договірний підряд". Ясик і трійця
Раз на тиждень, коли в шостому "Б" дві години поспіль були уроки праці, всі хлопці, жваво перемовляючись, спускалися на перший поверх у шкільну майстерню, де владарював Орест Іванович. А дівчата, заздрісно дивлячись їм услід, мовчки тяглися займатися кулінарією та шиттям, що їх вела за сумісництвом учителька географії Пелагея Петрівна.
Як уже казано, переважна більшість дівчат була таємно закохана в Ореста Івановича. І всі вони з превеликим задоволенням теж побігли б у майстерню, але тоді Пелагея Петрівна лишалася б без уроку, а вона була добра й симпатична, і дівчатка не могли собі дозволити засмутити її. Та й не дівчача це справа — джикати напилком, шкваркати рубанком і гехкати молотком по зубилу. Дівчатка мріяли про той час, коли вже стануть семикласницями. Бо Орест Іванович був не лише вчителем праці, а й учителем креслення, яке починалося у сьомому. Й уроки креслення в семикласниць були, ясна річ, найулюбленішими.
— Оресте Івановичу! Оресте Івановичу! А в мене чогось не виходить.
— Оресте Івановичу! Підійдіть, будь ласка. У мене циркуль не крутиться.
— Оресте Івановичу, а як тримати рейсфедер? — тільки й чулося у сьомому весь урок. І жодного голосу хлопчачого, самі дівчачі.
Треба сказати, що й хлопці любили Ореста Івановича. Але, певна річ, не так, як дівчата. По-своєму.
Орест Іванович і справді був гарний дядько. Ніколи не сердився, не кричав, завжди усміхався. І ніколи не примушував щось робити на своїх уроках. Тільки показував.
— Хочете — робіть, хочете — не робіть, — усміхався він. — Примусова праця тільки у трудколоніях. Для злочинців. А тут усе добровільне. Скажу тільки одне. Вміти щось зробити своїми руками — це радість, яку ніщо інше дати не може. Ні ласощі, ні телевізор, ні джинси. А той, хто нічого зробити не може, — то нещасна людина. Добровільний інвалід.
Шкільна майстерня була обладнана за останнім словом трудового навчання. Шафи з наборами найрізноманітніших інструментів. Ряди довгих столів із лещатами, верстати токарні, свердлильні, навіть один фрезерувальний.
І хоч би до чого підійшов Орест Іванович, до чого б не взявся — чи то на токарному точив, чи на свердлильному свердлив, чи то просто напилком чистив деталь — усе в нього виходило так ловко, так легко, так гарно, що не можна було очей відвести.
І кожному хотілося зробити так само.
І мало-помалу хлопці без усякого примусу полюбили уроки праці, навчилися працювати і по металу, і по дереву. Бо й сам Орест Іванович однаково добре працював і по дереву, і по металу.
Останнім часом Орест Іванович активно наближав трудове навчання до виробництва.
— Робота без певної мети, — казав Орест Іванович, — робота, коли не бачиш її корисних результатів, — дурна, вибачте, робота. А коли бачиш, що робиш щось для людей потрібне, — зовсім інше діло.
І Орест Іванович одержав договірний підряд на виготовлення маленьких столиків для дитячих садків.
Тимчасово були припинені роботи по металу. Всі класи з четвертого по восьмий переключилися на роботу по дереву.
Здавалося б, нескладна річ — маленький столик. Фанерна стільниця, чотири ніжки, ну й ще чотири планки, що ті ніжки з'єднують і кріпляться до стільниці.
Але все це вимагає точності, старанності та вміння.
— Бо треба, щоб ніжки трималися міцно, — казав Орест Іванович. — Щоб столик не хитався і, чого доброго, не впав. За ним же сидітимуть малі діти. І може статися біда — впаде наш столик, попадають діти, повивертають на себе гарячий борщ або чай — уявляєте?