Дуже любить Агашкін знамениті імена, дзвінкі титули й високі посади.
— Якусь я вчора штуковину їв, навіть не знаю, як вона називається, — знову ж таки знехотя, наче байдуже починає він.
— Що таке? — питають його.
— Та… були ми вчора на іменинах у моєї двоюрідної сестри. Вона вчиться у хореографічному училищі на балерину. І вже в спектаклях виступає в кордебалеті. Так на іменини прийшли заслужені, народні артисти. Приятель її тата, дядька мого, працює директором ресторану. То ви таких закусок, мабуть, зроду не бачили. Якісь ковбаси, тверді, як залізо… Це таке образне порівняння… Якісь балики, аж чорні, з жовтим жиром. А одна штуковина, я ж кажу, з вигляду наче рисова каша, а солона і смак рибний. Але смачне, страх! Я пів-тарілки з'їв. А один народний артист так співав (от забув його прізвище!), що в серванті скло тріснуло. Бас! Уявляєте? До речі, він живе в одному дворі з Олегом Блохіним…
І отак на кожному кроці в нього — або генерал, або народний артист, або лауреат, або чемпіон, або якийсь начальник. Але все це говорилося таким тоном, ніби ті генерали, чемпіони, лауреати для нього — звичайна річ, нічого особливого. Просто це його оточення, його середовище.
Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом із тим дивився на всіх звичайних людей зі щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність.
Оскільки в класі не було ні генералів, ні чемпіонів, ні лауреатів, Агашкін ні до кого не виявляв особливого інтересу, ні з ким близько не дружив. Але якщо йому було щось треба, він міг, не соромлячись, звернутися до будь-кого наче до друга. Такої вже він був вдачі.
Та, однак, найчастіше він звертався до Лесика й до Жори.
Хтозна, може, тому що в Лесика батько й дід були художники. А в Жори тато — доктор, а мама — кандидат наук. Хоч і не лауреати, але все-таки…
Лесик і Жора чудово розуміли ставлення Агашкіна до себе і не переоцінювали. Воно було, як то кажуть, на поверхні.
Але не будеш же відштовхувати людину, яка звертається до тебе з добрими словами, хай навіть ті слова й не дуже щирі. Лесик і Жора цього не вміли.
— Надто ми з тобою інтелігентні, — зітхнув якось Жора. Лесик мовчки кивнув.
Та не думайте, що Агашкін — яскраво виражений негативний тип. Що він такий уже й противний. Зовсім ні. Було в Агашкіні щось гарне й навіть привабливе. Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри.
— Чилдрени!.. — (Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як "чілдрени" до хлопців не звертався). — Чилдрени! Гайда на схили на дуб Д'Артаньяна!
Хлопці перезираються — що за дуб Д'Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз обличчя: всьому свій час, потім дізнаєтеся. Хлопцям, певна річ, цікаво.
І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.
Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:
— Вперед! — і загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!
Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали.
— Значить, так, чилдрени, — сказав Агашкін. — Дуб Д'Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає щось цікаве.
Першим, звісно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб Д'Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко. Завжди чистенький, охайненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки та скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.
Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку й, урочисто сидячи на ній, видудлив пляшку пепсі-коли, яку завбачливо захопив із собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нащо він по дорозі купив її, адже й сам не пив, і не частував нікого).
Сидячи на дубі Д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:
— Шановні чилдрени! Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе в Музей побуту чи в кіно. Треба самому бути творцем свого щастя.
Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:
— Тю! Дуб Д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Яку дитсадку…
Лесик із ним не погодився:
— Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.
Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну. Песикові було досадно.
У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. Їх можна було тільки розказувати.
За два дні Агашкін знову сидів на дубі Д'Артаньяна у вінку і пив пепсі-колу. Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували. Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, що ледь трималися на одній завісі. Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об'єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної завіси. Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі Д'Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив.
Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.
Мабуть, Агашкін помітив це. Ще за кілька днів на дубі Д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.
Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.
Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці.
— У кожну парту вмонтовано калькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проектор. Отут — комп'ютерний клас. Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх охочих, навіть із молодших класів, допомагають оволодівати "другою комп'ютерною письменністю"…
— Між іншим, — докинув Жора, — є комп'ютер-педагог. Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: "Вибачте, я помилився". Якщо не вибачитися, машина автоматично вимикається.