Відтоді він вирішив собі, що, як ото гарний метелик спершу буває бридкою гусінню, так і людина у немовлячому віці — криклива "мавпочка", а потім вилюднює.
І до немовлят Лесик ставився, м'яко кажучи, без захвату. Коли він бачив дитячу коляску або немовля у "конвертику", то мимоволі здригався.
От і зараз він здригнувся й подумав: "Як же я піду? Я ж не зможу приховати від неї своїх почуттів до її братика. І вона побачить і образиться. І тоді — все! Вона мені цього не вибачить ніколи".
Але вони вже під'їхали і вийшли з тролейбуса. І вже йшли до її будинку, під вікнами якого стільки разів прогулювалися і Лесик, і Жора, удаючи, що їх дуже цікавить галантерейна крамниця.
"Що робити? Що робити?" — гарячково міркував він, покірно несучи за Лесею дві торбинки з продуктами. Торбинку з братиковим харчуванням вона урочисто несла сама.
До самісіньких дверей її квартири, що була на третьому поверсі, думав Лесик, як би викрутитись і не зайти, але так і не придумав. За всієї схильності до фантазування іноді він губився і не міг придумати простенької брехні, на яку спроможний будь-який ледар, що не вивчив уроку.
Леся одімкнула двері та сказала:
— Давай! У темпі! Щоб протягу не було.
І він, як теля, покірно пішов, несучи в порожніх грудях розпач і тривогу.
— Тс! Тихо! Може, він спить, — приклала палець до вуст Леся, обережно, щоб не клацнути замком, замикаючи двері.
— Давай у кухню, — підштовхнула вона його. І Лесик, переставляючи ноги, як журавель, пішов за нею в кухню.
Вони ще не розпакувалися, як із кімнати почулося спершу "гу-гу-гу", потім мамине:
— Лесю, це ти?
Леся усміхнулася:
— Не спить… — і гукнула: — Це ми, мамусю! Ми зараз. Тільки розпакуємося.
Вона швидко виклала все з торбинок на стіл.
— Ходімо. Не бійся. В мене хороша мама. От побачиш.
Лесик зітхнув. "От побачиш…" Знову. Що він побачить?
"Мавпочку" в пелюшках? Ну що ж, тримайся, Лесику! Наберись мужності й відваги. І скажи так, як твоя мама говорила: "Ой, яке гарненьке!" Ну, хіба тобі важко це зробити? Ну зроби, ну!..
Лесина мама сиділа на тахті з перебинтованою ногою. А біля тахти стояв візочок.
Мама була така ж білява, як Леся, тільки брови не темні, а теж біляві.
— Познайомся, мамо. Це наш Лесик. Він допоміг мені принести все, що треба. Не доведеться ще раз бігти.
— А-а! Здрастуй, здрастуй! — лагідно всміхнулася мама. — Леся розказувала мені про тебе. Спасибі, що допоміг, їй зараз, бідненькій, важкувато. Так мені не пощастило…
— Ну, нічого, нічого, все буде гаразд, — перебила її Леся. — Лікар же сказав іще кілька днів — і будемо ходити… А це наш Тарасик, — обернулася вона до Лесика. — Та не бійся, підійди ближче. Він тебе не вкусить.
Серце Лесикове стукотіло так гучно, що йому здавалося — і Леся, і мама це чують.
Він підійшов і зазирнув у візочок. Перше, що він побачив, — це були веселі голубі оченята, які дивилися на нього цілком свідомо й навіть трошечки іронічно.
На голові стирчав кумедний білявий чубчик, чимось схожий на півнячий гребінець. Тарасик вимахував руками і швидко-швидко дриґав ногами, наче їхав на велосипеді.
Побачивши Лесика, він на мить завмер і раптом розтягнув ротик у широкій усмішці, показуючи два маленькі нижні зубчики. Це було так симпатично, що Лесик засміявся. І Тарасик теж голосно хихикнув. А потім склав губи трубочкою і за гугукав: "Гу-гу-гу!"
Леся і мама дружно зареготали.
— Ти диви! Він тебе признав! — вигукнула Леся.
— А він усіх хороших людей признає, — сказала мама і ніжно-ніжно подивилася на Лесика. Леся перехопила мамин погляд і теж подивилася на нього.
Соловейко тьохнув так радісно, що Лесик мало не задихнувся.
Багато у його щедрому на радості житті було щасливих моментів, але такого, щоб ото так перехоплювало подих, він, здається, не пам'ятає.
Вся квартира була заставлена вазонами з квітами і рослинами.
Вони стояли на підвіконнях, на спеціальних підставках, просто на підлозі, висіли на стінах у дротяних держачках.
Тут були і фікуси, і кактуси, і пальми, і китайська троянда, і кімнатні лілії, і виткий плющ, і різні інші, назви яких Лесик не знав, а деякі взагалі бачив уперше.
— Ого! — вихопилося в нього. — Ціла оранжерея!
— А це дріада восьмипелюсткова, — сказала Леся, показуючи на один із вазонів. — Листя схоже на дубове. Правда?
— Правда, — погодився Лесик.
— Але вона з родини розових, з порядку розоцвітих. А ти знаєш, що до цієї родини належить і черемха, і груша, і вишня, і яблуня, і малина, і суниця?..
— Не знаю, — усміхнувся Лесик. — Але тепер знатиму.
— Дуже рідкісна, — сказала Леся. — Зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван. В альпійському поясі, на висоті 1800–1900 метрів над рівнем моря.
— Гм, — тільки й сказав Лесик.
— У нас на альпійській гірці біля школи точнісінько така. Це я посадила.
— Гм, — знову-таки сказав Лесик.
А потім його частували чаєм з айвовим варенням і з домашніми заварними тістечками виробництва Лесиної мами ("разом з Лесею!"). І такого смачного чаю з таким смачним варенням і такими смачнючими тістечками Лесик, їй же право, ніколи в житті не їв.
За цей час Тарасика двічі переповивали й один раз годували. І Лесик уже знав, що таке підгузнички й повзунки, яка сорочечка (без зав'язочок) одягається спершу — "на грудочку", а яка (з зав'язочками) потім — "на спиночку".
А коли Леся побігла на кухню підігрівати кашку, а мамі треба було перестелити у візочку пелюшки, вона дала хлопцеві на хвилину потримати Тарасика.
— Тільки обережненько — не впусти.
І Лесик притис до грудей тепле тільце. І відчув, як б'ється під його рукою маленьке серце. Це було якесь незвичайне почуття. В його руках довірливо лежало життя, яке цілком залежало від нього, від його захисту. Лесик відчув себе раптом дорослим і дужим.
І тут несподівано в уяві виник прохідний двір і маленький горобчик-пташеня, що стрибає по асфальту…
Щось кольнуло хлопця, але тільки на одну мить. Йому було так добре зараз!..
Коли вам добре, коли вас хвалять і пригощають та ще й у родині тієї, хто вам подобається, ви, певна річ, забуваєте про час і про все на світі. Ви сидите й млієте. І збагнути, що ви засиділися, не можете аж ніяк.