Інші рослини виростають на новому ґрунті, інші тварини, інші люди заселюють землю.
Де раніш було тепло, розкішна тропічна рослинність укривала гори й низини — стає холодно й голо. Сильніші, триваліші рослини й звірі пристосовуються до нових умов й живуть, слабіші — гинуть, а звірі відходять все далі на південь.
Те ж саме зазнало й плем’я Червоного Звіря, що заселяло печери на скелястому узгір’ї. Минали десятки років, а життя ставало все трудніше й трудніше.
Вже тільки старі діди пам’ятали ті часи, коли ліс був переповнений різною дичиною, коли побіля печер можна було зібрати досить овочів та коріння для їжі, ті часи, коли навіть у зимню пору, в пору дощів, у печерах було тепло, і тільки досвітня прохолода трішки дошкуляла.
І ще розповідали старі діди ту дивовижну історію, яку вони в свою чергу чули від своїх дідів, — історію про те, як великий бог Червоний Звір урятував одного з їх предків, і як потім він кілька років жив поруч з людьми, охороняючи їх від холоду й диких звірів...
Розповідали вони й про те, як розгнівався великий бог на людей і покинув їх навіки; з того часу все гірше й гірше було жити.
Залишилася від того часу тільки назва "плем’я Червоного Звіря", та у великій печері все ще лежав величезний камінь, на якому протягом століть люди зносили свою щоденну данину — сухе гілля й траву й молилися невідомому богові.
Раз на рік до печери сходились всі сусідні племена, і тоді знову лилася людська кров — великому богові приносили криваві жертви.
Але дарма: не поверталися назад щасливі старі часи. Все холодніше ставало на землі. Вже холодний білий сніг вкривав усе взимку, а літо ставало все коротше. В лісі вже мало було звірів, а ті що були, не боялися людей — вони самі полювали на них. Перед наступом зими зграї птиць одлітали на південь, щоб вже більше не повертатись. На весні, коли таїв сніг, вже не виростали на промерзлому ґрунті розкішні тропічні рослини. Наближався холод, а за ним — голод і загибель.
І от одного разу, коли знов надійшла осінь, і перші зазимки вранці посріблили траву, найстаріші члени племени зібралися на раду.
— Цього літа вже зовсім не було кіз та оленів, — казав старий дідуган Ун, — багато овочів не дозріло ще, а ось уже йдуть холоди. Наші запаси замалі — не вистачить до теплих днів. Ми не переживемо цієї зими.
— Наші жінки й діти схудли і знесилилися. Наші юнаки вже не мають сили, щоб полювати на великого звіря... Ніколи не вмирало стільки дітей та дідів, як цього літа...
— Ще тільки перші дні, а вже в багатьох печерах є хворі... Ми не переживемо цієї зими.
Так говорили поміж себе найстаріші члени племені, і, коли вони, нарешті, розійшлися, постанова була одна:
— Треба негайно збиратися всім племенем і йти туди, куди вже пішли інші тварини і птиці: на південь, до сонця, до тепла.
В останній раз у великій печері були принесені жертви Червоному Звірю. Ще не страчено було надію — невже великий бог ще раз не визволить своє плем’я з біди?..
Великий камінь, на якому жив і вмер колись Червоний Звір, вирішено було взяти з собою, щоб знову не розгнівати його й не викликати ще гіршого лиха.
І от почався довгий й важкий перехід — від півночі на південь, через ліси, гори, низини й ріки.
Кожний, хто міг іти, ніс на плечах тяжку ношу: запаси їжі, різне знаряддя і зброю. Матері тягли своїх немовлят, старих дідів вели онуки.
Йшли, доки не падали у знесиллі, і тоді плем’я йшло далі, залишаючи слабих напризволяще. Зупинитися було неможливо, — це значило би гинути всім.
Люди йшли, і так само йшов за ними грізний ворог — холод, все більше даючи себе знати під час коротких зупинок на ночівлю. Одного ранку, прокинувшись, щоб йти далі, всі побачили, що земля навкруги вже покрита білим покривалом.
— Ми не встигнемо дійти до тепла,— так сказав старий дідуган Ун.
Другого ранку вмерло двоє немовлят від досвітнього холоду, а під час денного переходу залишилися на дорозі п’ятеро дорослих чоловіків і жінок: сили підупадали, і надії змінялися одчаєм.
4. ЯК ЛЮДИНА ЧЕРВОНОГО ЗВІРЯ ПЕРЕМОГЛА
Сонце вставало і знову заходило в морознім тумані, а плем’я Червоного Звіря все посувалося вперед. Їх уже було мало, і кожний день приносив із собою смерть.
Кілька разів їх обгонили великі зграї птиць, що теж поспішали на південь.
Слідом за людьми йшли вовки й шакали, які все смілішали й уже наважувалися нападати не тільки на покинутих хворих і мертвих, але й на все плем’я, коли воно зупинялося на ночівлю. Доводилося всю ніч вартувати і всім дорослим чоловікам не розлучатися із зброєю.
Старий Ун казав своєму синові Оа:
— Ще кілька разів зійде сонце, і плем’я піде собі без мене... Я єдиний ще живий з старіших... і вже почуваю, що сил нема, що скоро кінець. Тому заповідаю тобі й далі прислужувати так Червоному Звірю, як це робили я й мої батьки й увесь рід наш, що веде начало від великого Оа. Ти носиш його ім’я, і тобі самому доведеться тепер донести священний камінь до кращих країв.
— Цей камінь надто важкий для нас, батьку, — відповів молодий Оа, — наші юнаки знесилилися й не можуть вже нести його далі.
— І все — ж таки не можна залишити його, бо тоді всі загинемо від гніву Червоного Звіря!..
— Ми й так гинемо, — похмуро зауважив Оа.
Старий Ун здвигнув брови.
— Оа, не кажи так. Ти гнівиш цим великого бога. Піди й заяви всім, що сьогодні вночі треба зібратись всім і принести ще раз жертву. Великий бог не припустить нашої загибелі.
Оа пішов від нього похмурий. Він не міг сперечатися з ним, бо старі діди поважалися в племені і вся влада була в їх руках. Він підійшов до дерева, під яким примостилася молода його жінка Кайя й маленьке дитинча; вони загорнулися в звірячі шкіри й силкувались зогрітися. Навколо лежав сніг, і під голими деревами чорніли ще купки людей, що так само тремтіли від холоду.
Кайя сказала:
— Моя дитина не переживе цієї ночі...
Оа нічого не відповів. Він пішов сповіщати племені постанову свого батька.
Вночі зібралося навкруги каменя все плем’я. Схудлі, бліді обличчя, виснажені руки й ще крапля надії в очах виразно говорили про те, що близько смерть. Молитовні слова здавалися стогоном одчаю...