— Гіркими тоді будуть дні мої, бо приречений буду тинятися в глушині, — відповів Араґорн.
— Направду такою є твоя доля, — відповіла Ґілраена, та хоч і мала, як і цілий її рід, дар передбачення, не повідала синові більше нічого зі своїх передчуттів, та й нікому не говорила того, про що він їй розповів.
Проте Елронд бачив багато і читав у багатьох серцях. Тому якось, ще до закінчення року, покликав він Араґорна до себе й мовив:
— Вислухай мене, Араґорне, сину Араторна, Володарю Дунаданців! Перед тобою лежить надзвичайний шлях: або ти звеличишся над пращурами з часів Еленділа, або впадеш у темряву разом із залишками свого народу. Роки випробувань попереду в тебе. І ти не матимеш дружини, бо жодна жінка не буде зв'язана з тобою словом, поки не настане твій час і ти не станеш достойним цього.
Занепокоївся Араґорн й запитав:
— Чи моя матір не казала чогось про це?
— Звичайно, ні, — відповів Елронд. — Твої власні очі зрадили тебе. Та казав я не тільки про свою доньку. Ти не заручишся навіть з донькою людського роду. А щодо Прекрасної Арвен, Панни Імладріса та Лоріена, Вечірньої Зорі нашого роду, то її походження значно вище за твоє, і жила вона на світі настільки довго, що порівняно з нею ти, як маленький паросток із поряд високим і струнким деревом. Вона — занадто високо над тобою. Гадаю, й вона це так само розуміє. Та навіть якщо й ні, й серце її звернеться до тебе, для мене гіркою буде доля, що на неї ми приречені.
— Яка доля? — спитав Араґорн.
— Поки я живу тут, вона матиме юність Елдарів, — сказав Елронд, — та коли я піду, вона піде зі мною, якщо захоче.
— Тепер зрозумів я, — промовив Араґорн, — що задивився на скарб не менш коштовний за скарб Тінґола, володіти яким забажав Берен. Така моя доля, — аж раптом провидіння його народу прийшло до нього, тому він продовжував:
— Та пане Елронде! Сьогодні роки твого життя швидко спливають, і час, коли твої діти постануть перед вибором розлучатися з тобою чи Середзем'ям, вже недалеко.
— Це так, — відповів Елронд. — Той час дійсно близько — для нас. Та для людей мине ще чимало довгих років. Проте моїй улюбленій доньці Арвен не доведеться обирати, якщо ти, Араґорн, син Араторна, не станеш поміж нами і не принесеш комусь з нас, чи мені, чи собі, нестерпну гіркоту розлуки. Ти ще навіть не уявляєшся, чого домагаєшся від мене, — він зітхнув і, помовчавши, продовжив, сумно дивлячись на юнака. — Та нехай станеться те, що має статися. Не варто говорити про це, коли ще багато часу попереду. Морок густішає, і чимало зла прийде у цей світ.
Тоді Араґорн попрощався з Елрондом із любов'ю, а наступного дня, сказавши "прощай" матері, дому Елронда й Арвен, вирушив у глушину. Тридцять років він боровся там зі Сауроном. Він став другом мага Ґендальфа, з яким пізнав глибини мудрості. Чимало небезпечних подорожей здійснив із ним Араґорн, та минали літа, й частіше він мандрував один. Важкими й довгими були його дороги, й лице його видавалося суворим, коли він не посміхався. Та виглядав він людиною, вартою почестей, королем-вигнанцем, якщо не приховував цього. Бо подорожував він у багатьох іпостасях і славу здобував під багатьма іменами. Він їхав верхи у війську рохиримів і бився за Владаря Ґондору на землі та на морі. Та в часи перемог він зникав для Людей Заходу й ішов на самоті далеко на Схід і глибоко на Південь, пізнаючи там серця людей, злі та добрі, і викриваючи змови Саурона.
Таким чином він перетворився на наймужнішого чоловіка з-поміж живих, умілим в їхніх ділах, мудрим в їхніх знаннях, та, проте, — вищим за них, бо він був сповнений мудрості ельфів, а коли очі його починали палати вогнем, не багато було таких, хто міг той вогонь витримати. Час зробив обличчя Араґорна печальним та суворим, але надія ще жевріла десь глибоко в його серці., та й радість часом починала струменіти з нього, як джерело в скелях.
Коли Араґорнові сповнилося сорок дев'ять років, трапилося так, що він повернувся зі зловісних країв на темних кордонах Мордора, де знову поселився Саурон, плекаючи там свою злість. Араґорн був стомлений і бажав повернутися у Рівенделл, щоб хоч трохи відпочити перед наступними мандрами у далекі країни. Дорогою він минав Лоріен і Владарка Ґаладріель запросила його до цього прихованого краю.
Там, у родичів своєї матері, знову жила Арвен Ундоміель. Та Араґорн не відав про те. Майже не змінилася вона, бо роки смертних проходили повз неї, та обличчя її стало сумним і тільки зрідка було чути тепер її сміх. Араґорн натомість був у розквіті духовних та тілесних сил. Ґаладріель наказала йому скинути дорожній костюм, й вбрала його у сріблясте й біле, дала сірий ельфійський плащ, а на чолі в нього тепер палав ельфійський берилл. Тепер він вже не був схожий на Людину, але виглядав як Ельфійський володар з Островів Заходу. Й так сталося, що першою побачила його після довгої розлуки Арвен. І коли він йшов їй на зустріч під деревами Карас-Ґалодону, всипаними золотим цвітом, вибір вона зробила й доля її визначилася.
Не довго блукали вони разом полями Лотлоріену — зближався час розлуки. І ввечері дня літнього сонцестояння, Араґорн, син Араторна, й Арвен, донька Елронда, вийшли на вершину прекрасного пагорба Керин-Амрот, і ступали там босоніж по вічно зеленій траві, а еланор і ніфреділь стелилися до їхніх ніг. І там, на пагорбі, вдивившись у Пітьму на сході і в Присмерк на заході, поклялися вони одне одному у вірності, й щастя охопило їх.
Тоді промовила Арвен:
— Темною є Пітьма, та серце моє переповнює радість, бо ти, Естел, будеш одним з-поміж тих, чия звитяга розсіє її.
Й відповів Араґорн:
— На жаль! Не маю я дару передбачити це. Та твоя надія — моя надія. Пітьму не приймаю я зовсім. Але й Присмерк не для мене, моя панно. Бо я смертний, і якщо ти будеш вірною мені, Вечірня Зірко, ти так само відкинеш Присмерк.
Довго стояла вона нерухомо, як біле деревце, а потім сказала нарешті:
— Я буду вірною тобі, Дунадан, й полишу Присмерк. Та там земля мого народу і відвічний дім моїх пращурів.
Арвен-бо ніжно любила свого батька.
Коли ж Елронд дізнався про рішення доньки, він не зронив жодного слова, хоча серце його обійняв смуток і нелегко було йому витримати долю, якої він давно боявся. Та коли Араґорн знову з'явився у Рівенделлі, Елронд покликав його до себе й сказав: