— Хочеш інший сонет?
Звела на нього спокійний, нескаламучений погляд золотавих очей, та на самісінькому дні того спокою Денис побачив веселі, невтримні іскорки, вони засвідчували дуже виразно, що Мар'яна розуміє його настрій і прочитала всі його думки, може, ще до того, як думки ті народились,
і єдине, над чим вона могла зараз розмірковували, то це той найвідповідніпшй, найточніший сонет Шекепіра, який би допоміг їй розрадити Дениса.
— Нуг ось, слухай...
Присівши поблизу на низенькому, колись м'якому й гарному пуфику, вона дивилася Денисові просто в очі, хотіла змусити забути про воду, яка замкнула їх посеред цього маленького півострівця, хотіла викликати в ньому щось добре тим своїм поглядом і спокійною поведінкою.
Красу душі ВІДНОВЛЮЮЧИ 8НОВ, Нехай живуть твойого мозку діти, Цим білим аркушам віддай на схов Все те, що пам'ять може; розгубити...
Сигарета тліла в попільничці, Мар'яна пригасила її, щоб дим не чіплявся очей, помахала долонею, розганяючи рештки диму, і раптом не витримала, розреготалася, розкуйовдила Денисові охайно зачесаного чуба і крізь сміх сказала:
— Не гнівайся, Денисе, це все той же сімдесят сьомий сонет, тільки я його прочитала з кінця. Коли вірш мудрий, то його можна читати з кінця.
— "А роза упала на лапу Азора" — можна читати 8 кінця й один біс вийде, що так, що так... Теж мудрість, по-твоєму, у тих віршах превелика?
— Певно, то ж були вірші для Буратіно, то й премудрості більшої не треба.
Вони замовкли, обоє, нераді з безглуздої балачки, обоє нераді з того, що час тягнувся надто поволі — мабуть, ніколи в житті для них обох хвилини не здавалися такими безконечними, і Денис підносив годинник до вуха, й при-слухавсяг чи він цокотить, і підкручував щомиті, наче боявся, що разом із годинниковою стрілкою і справді зупиниться самий час.
Мар'яна намагалася думати про рядки вірша, прочитані а кінця, а також про те, що от би спробувати колись задля експерименту, чи що, йрожити життя з кінця, а також про тег що вони ж тільки учора ввечері збиралися провести тут цілісіньку неділю, й ніч з неділі на понеділок також, вони намірялися вирушити до Києва в понеділок удосвіта, Денис би напевно встиг на лекції, а їй байдуже — у неї ж відпустка, й нікуди не треба поспішати. І ось вони ніби й чинять усе так, як хотілося напередодні — сидять удвох на дачі, вони ж так і хотіли — щоб ніхто не заважав, і
8а
можна було поговорити про все на світі на самоті, і знати, що ніхто не втрутиться у розмову — ніхто й не здумає стати їм тут на заваді — усе ніби так, і все зовсім інакше. Невже в кожному з них весь час жили, причаївшись, незрозумілі докори, невдоволення, поганий настрій і ще всяке інше найменоване і безіменне жило собі в душі, зацить-каие й угамоване то добрим вихованням, то спалахом почуттів, а то довгою розлукою й роботою,— а тут раптом ні з того ні з сього повилізало, повитикалося, ба навіть за-багло проростати й кільчилося, пручалося, як уперта хабазина, бур'ян, проклятущий бур'ян,— Мар'яні хотілося видерти його геть, зовсім.
"Часом з нею ведеш розмову, як з людиною, що не чує тебе зовсім,— скаржився невідомо кому Денис. — Жінки вміють удавати, ніби вони слухають. Зробить таку міну, пильно так стежить за кожним словом, ти їй про досягнення сучасної науки, вона очей з тебе не зводить і у відповідь ласкаво так: "Давай підемо в кіно, ми страх давно нікуди з тобою не ходили",— Денис не міг би зараз згадати, коли щось схоже трапилось у них з Мар'яною, коли то вона в подібний спосіб реагувала па якусь його мову, але він був цієї миті перекопаний, що саме так завжди все виглядало — тільки так, і нічого іншого ніколи не діялось^
— Вода не спадає, правда? — допитувався Денис, а день тягнувся, був то, власне кажучи, ще й не день, а безконечний сіруватий ранок, бо ж прокинулися вони вдосвіта, вода розбудила їх, хоча підступила зовсім тихо, без галасу, паче досвідчений ловець, який намірився неодмінно, будь-що-будь уполювати звіра. І було тихо, химерою здавалося, що діяльні, здорові люди могли втрапити в таку пастку, нарихтовану природою зарані, хитро обдуману, .лукаву пастку, супроти якої вони не мали ніякого захисту, крім одного — терпіння і сподівання, що все незабаром скіп-читься.
Нижче, уздовж ріки, людям, мабуть, не було коли розмірковувати про ті химери, там вони мусили діяти, щось чинити й справді воювали із стихією, бо там стояли над рікою житла, з хатами, ставленими давно й надовго, з надією на вічне буття, туди не звозили, як на тимчасові дачі, усякий непотріб з міської квартири, там не бавилися у господарів, а таки були справжніми господарями, які охороняли свій дім і землю, дерева і саму ріку — а тут, на дачі, все трохи скидалося на гру, яку дорослі люди самі для себе вигадали, й тепер, не бажаючи від правил тієї гри відступати, з серйозними мінами допікали одне одному дурними словами й немудрими настроями. Можна було рятуватися від слів і настрою тільки мовчанням.
У редакції, куди я зайшла, напитуючи в Петрозаводську давнього батькового знайомого по його журналістській роботі, мені підрядився допомагати в мандрах по За-онежжі такий собі балакучий, бистренький фотокореспондент. За кілька хвилин знайомства, я вже знала, що він пише вірші, нариси до московських газет, де його страшенно шанують, охоче друкують і платять солідні гонорари; я знала також, що він мав п'ятьох дочок і називав їх "дочка номер один, номер два" і т. д., а жодна з них не хоче його слухатись, і всі чинять, як самі вважають за потрібне. Одна вискочила заміж у вісімнадцять років, друга не захотіла кінчати десятирічку, хоча вчилася дуже добре, а наймолодша, п'ята, гасав з хлопчаками на мотоциклах і вчитися не бажав взагалі. Усі п'ять дочок здалися мені страшенно симпатичними, хоч я їх не бачила у вічі — просто мені припало, до душі, що вони не слухаються свого нудного і хвалькуватого тата. Замість почуття вдячності до людини, яка вирішила показати мені Заонежжя й познайомити там з цікавими людьми, я зловтішно посміхалася, коли він оповідав про свої батьківські клопоти, й сповнилася до нього холодною недовірою й неприязню, але намагалася погасити в собі те перше враження, відганяючи геть премудре батькове повчання про супутників у дорозі. Я не змогла відмовитися від його пропозиції, бо Заонежжя здавалося мені болотистим, непрохідним і таємничим, і тому просто треба було мати провідника. Він розповідав про карельські народні промисли, а потім дав прочитати кілька власних статей — спеціально прихопив із собою,— там йшлося про вишивальниць і про художни-ка-самоука, який робив чисті дива з дерева й кори.