На дні озера леоісать темні, зеленкувато-бородаті чак-луни-камені, а вдалині — темний ліс, до якого ніколи не дійду, не доберуся, не вирушу навіть, а коли вода ворушиться, гойдається поміж дальніми берегами, здається, що ніби ліс пливе назустріч — поволі, поволі, важко; але й він ніколи не наблизиться до мене, бо не вистачить мого короткого людського віку, щоб нам зустрітися.
Тоненькі стрілочки яхтових щогл, зграбні тіла самих яхт, крилаті їхні вітрила, крик чайок, острівчик зеленої трави над самісінькою врдою і запах ромашки й конюшини — також над водою, запах теж пливе хвилями, гойдається, і погойдується самотній рибальський човен з двома веретенцями весел, притихлих, завмерлих над водою, і зовсім непорушним здається силует людини в човні.
Тут улітку пізно темніє, відблиск білих ночей тривожить і освітлює місто, уже по десятій, а небо усе ще голубувато-сіре, усе ще ясне, і тільки понад озером, поза лісом сунеться темна, як ліс, хмара, і я дуже боюсь, аби вона завтра не впала дощем на озеро, не завадила мені вирушити в мандри. Хмара та над озером ніби осіла, осунулася вниз; вогка й обважніла, тепер десь зовсім набрякла, набралася водою і не годна звестися, тоне все глибше, й темніє малиновий її горішній край, зникає колір, і врешті сутеніє, поночіє, а у вікнах чомусь і далі не зринає вогник і не чутно довкола гомону вулиці.
^Не знаю, чи близькі до істини всі мої враження і моє сприйняття міста й людей. Поки що Карелія лежить переді мною картою-схемою туристських маршрутів, я так-сяк знаю "Калевалу", знаю декілька, популярних зео-графічних назв і літературних творів, за якими ще нічого для мене не ожило-, і в— мене е лише декілька днів. чаеу, щоб до того доторкнутися, а вибирати, всі мушу мало що не наосліп, бо ж — сама, зовсім сама тут.
Тільки я пам'ятаю добре, дуже добре пам'ятаю мудре правило — вирушати в дорогу слід із супутником-одно-думцем, людиною, яка знає більше від тебе або ж хоче щось перейняти з твого знання і готова нести, твій рюкзак, якщо ти надто втомишся. Коли нема такого попутника — краще самотня мандрівка, тоді чужі люди стають помічниками й радо вказують дорогу. Коротше кажучи, треба вибирати собі за супутника надійну людину.
Нехай би дощу не було. Сяду на поїзд і кудись собі вирушу. Ну хоч би до Кондопоги, чи що. Або й у інший який бік. Гарно: вибирай що хочеш. У який бік поїде поїзд — у той і я з ним.
Цікавий стан — самотність у чужому місті. Не дратує, не заважає,—тобто самий етан самотності— А взагалі удвох мандрувати легше, простіше, надійніше. І веселіше, мабуть.
...Обабіч дороги — довкола ніби, а не тільки обабіч — озера, озера, озера, вода сріблясто й синьо просвічується поміж такими ж сріблястими^ з міцною, тугою, як молода дівоча щкіра,. корою—березами;'і небо низькими хмарами — майже до землі впритул — провисав над тими плесами, наду лісом, над тобою, і знову все пливе тихенько, навіть вітер, зірвавшись" безсилий приспішити ритм того плину, усе підвладне тільки внутрішньому якомусь повелінню, тільки йому й скоряється.
Кончозеро — подовгасте, з витонченою лінією берегів і все з тими ж незліченними островами, з м'яким шелестом прибережних очеретів і бризками води, що їх так весело й безжурно стріпують з крил дикі птахи.
Гучний потічок з-під моста; човни, припнуті до берега металевими ланцюгами, при самому березі — праворуч містка й далі, далі туди" попід ліс ніби — так само здаються припнутими до кілків на березі металевими ланцюгами невеличкі звіддалік хати, здебільшого дерев'яні, й вони теж легенько погойдуються, наче стоять на березі лише тому, що їх припнули, а інакше б давно вже вирушили в мандри.
Завбільшки з долоню, опалий лист — десь там так само далеко човни на воді; весілля в одній хаті — таке якесь неголосне, тихе; лав і стільців, і столів позичали в їдальні, і всі, мабуть, на тому весіллі, бо двері маленьких крамничок замкнені, перекреслені грубими металевими штабами й до кожних припнуто листочки із зошита: "Прийом товару"... Книжки, хліб і шкарпетки — такий нехитрий товар у трьох крамничках, і в усіх трьох приймають той крам.
А весілля і зовсім не чути, тільки й того, що на винесеному з їдальні стільці сидить чолов'яга, обхопивши руками важкенну голову, й похитується, чи то в задумі, чи то якесь горе змагаючи: ой бідна ж ти моя голова! А завтра ж буде ще похмілля — і його досить спокійно про щось просять, а він одмахується від прохача, як від комара.
Озера тягнуться у безмежність, один перед одним наче хизуються довершеністю своєї краси, своєї неповторності — чи то сама природа задумала випробувати всі можливі варіанти, і щоразу — визначеність, точність — але й несподіванка.
Зрештою, я наперед знала, що тут — гарно. Наперед була готова полюбити й радіти, настільки наперед знала, що тепер наче й не дивуюсь, бо чим здивуєш, коли людина все наперед знав.
І тс, що озера мають якийсь густий блиск води, і те, що можна забрести в густий малинник і ласувати малиною досхочу, можна натрапити на низькі порослі чорниці, щоб знайти лиш одну чорняво-синювату ягідку, та зате па па-горбочку, па самому сонечку,— здається, там якраз най-тепліше, аж навіть жарко,— уздріти солодку суницю, і ще одну, і ще,— шкода, що я не знаю тих місць, безпорадна у тій гущавині в зеленого плетива— кропив'яно-пекучого, малиново-солодкого, й колючого водночас,— здавалося, от щойно з цього пагілля зняла ягоду і вже берешся до іншого, а поки те інше обірвала, то вже й на першому знову з'явилася ягода, наче дозріла й розчервонілася за одну коротесеньку мить.
Дивно, що при дорозі ще не все обчухрали, не все обнесли хлопчаки — може, такий той врожай до осені, до безконечності, або ж хлопчаки не ласі, не захланні.
Спустилася трохи вділ, у вологу сутінковість, у прілий запах болітця й старого листя — під ногами розсипаються у порохно, обертаються у трухлявість поламані стовбури, а давно згину лі невеличкі дерещя, якщо не впали, то так замохштіли, посіріли — мох був зовсім якийсь сірий, не зелений анітрохи чомусь — так обросли довкола, і кожна гілочка наче вкрита якимись дивовижної форми кристаликами.