Повія

Сторінка 93 з 157

Мирний Панас

Проценко усміхнувся.

— Та постійте, — сказав він Довбні. — З ким ви воюєте? Зо мною, чи що?

— З вами? Ні, я знаю, що ви стоїте вище від тих перекупок, що на кожному перехресті готові засудити чоловіка. Якби ви були такий, то я б не сказав сього, що досі говорив.

— То чого ж ви гукаєте? Чого ви сердитесь?

— Та досадно, матері його біс! Усім діло до мене, усім я у зуби застряв... "Ви женитесь на Марині? Ви женитесь на простій дівці?" А хоч би й женився? Ну то що? Кому-небудь я став впоперек дороги? Кому-небудь перечу брати панночку?.. Пішов сьогодні до попа... до отця Миколая... Ба! кланяється вам попадька. "Як побачите, — каже, — скажіть: що за знак, що одцурався, не ходе?"

— Та так, то недужиться, то ніколи, — одказав Проценко, морщачись.

— Та для мене все одно! — махнув рукою Довбня. — Я думав, що воно справді що путнє... так попадька — кукла, та й годі!

Проценко мав був щось сказати. Довбня рукою зостановив його.

— Постійте! Я все докажу вам. Приходжу сьогодні до його, щоб узявся повінчати. З ним ми недовго вовтузилися, тільки по-товариськи заломив двадцять п'ять рублів за вінчання.. Чи двадцять п'ять, то й двадцять п'ять, думаю. Кат його бери! І йому треба з чогось жити. А тут і вона встряла. "То ви женитесь?" — "Женюся", — кажу. "На кому?" — "Та так, — одказую, — дівку одну беру". — "Яку дівку? Просту дівку?" — "Просту", — кажу. "Як? ви на простій? ви на мужичці женитесь?" — "На простій, на мужичці..." — веду далі. Дивлюся — ніс закопилився, скривився, немов під його що гидке піднесли. Подивився я на неї, подивився та й кажу: "Куколка ви, куколка! А вам тепло у вашому гніздечку живеться?.." Затім і вона. "А все ж, — каже, — не проміняю я свого життя на життя мужиче". — "Ну й живіть же ви посвоєму. Чого ж ви не даєте другому жити по-своєму?" — "Та я нічого, — каже. — Тільки, — каже, — ви учились, ви привикли до других звичаїв, а вона?.. Вона... все-таки мужичка..." Я тільки махнув рукою: горбатого могила виправить! сліпородий — ніколи не побаче світу!.. і от з того часу за цілий день не прийду у себе, — похнюпившись, скінчив Довбня.

— І варт? Ви ж знаєте, що вона губернська баришня. Ну, і плюйте!

— Плювати?! —скрикнув Довбня. — Коли 6 же вона одна, а то всі, всі такі! А мені ж треба з ними жити, з ними поводитись. Не каторжні ж ми, прости господи, щоб запертися у чотирьох стінах та й сидіти. Треба ж і до людей часом піти і їх до себе зазвати. Як же з ними жити після сього, скажіть, пожалуста? Вони тобою гордуватимуть, над тобою насміхатися будуть, вони — що і нігтя з мізинця пальця на моїй нозі не стоять! Не те страшно, що я сам не зумію залучити до себе щастя, а те, що вони перші стануть навперейми шляху твого, отруять його, — упавшим голосом мовив Довбня. — А все-таки оженюся! Матері їх дуля! — гукнув він, махнувши рукою. — Давайте лиш чаю.

— Христе, чаю! — гукнув Проценко.

Христя увійшла і, похнюпившись, почала наливати чай.

Довбня зиркнув на неї.

— Ти, бачу, й досі сердишся? Я не знав, що ти така образлива. Ну, вибач. Вибач та послухай, що я скажу тобі. Ти знаєш Марину? Вона тобі, здається, товаришка? Зяміж виходе. От приходь на весілля.

Христя, сопучи, налила чай, подивилася, що Проценко не допив ще свого стакана, і мовчки пішла з хати.

— Мовчиш... Сердишся? Ну і сердься, господь з тобою! — сказав Довбня і знову прийнявся за цигарку.

Допивши чаю, він зразу знявся.

— Прощайте.

— Куди ж се?

— Треба. Одна сидить на квартирі, скучає... Так не забудете, прийдете?

— А коли?

— У першу неділю після водосвяття... Приходьте.

— Спасибі, прийду. Довбня пішов.

— А ти, дурочко, розсердилася, — провівши Довбню, повернувся до Хрис-гі Проценко. — І чаю не схотіла пити!

— Чого ж він плеще таке? Як ще п'яний не увалився?!

— Ось жениться — оханеться.

— Хто жениться? він? Яка дурна за його піде?

— Як яка? Марина!.. Він же прохав тебе на весілля до неї.

— Та він ожениться на Марині?—аж скрикнула Хрястя. Годі — дурите!

— Справді казав, що жениться. Прохав на весілля.

— Що ж, ви підете?

— Обіцяв.

— Хм... — дивувалась сама собі Христя.

П'ючи чай, вона разів з десять все допитувалась у Проценка, чи справді то Довбня жениться на Марині. І все їй якось не вірилося, не хотілося вірити. Проценко казав, що не став би ж Довбня клепати сам на себе. Се так її здивувало, що вона забула про свою недавню образу, про недавні сльози. Довбня тепер стримів гвіздком у її голові, стояв перед очима. Він тепер здавався їй якимсь кращим, якимсь вищим.

— Якщо не бреше Довбня та справді жениться на Марині, то добре зробить, — сказала вона. подумавши.

— А що?

— Так. Не пропаде дурно дівка. Та і його пригляне.

— Не віриться щось мені, щоб Марина його гляділа. Не така вона! — одказав Проценко.

— Що ж, вона не така людина, як і всі? не таке серце має? — образливо запитала Христя.

Проценко на те нічого не одказав. Він пішов у свою хату почитати; а вона, перемиваючи стакани, все думала про Марину та про Довбню... Марина виходить заміж... Довбня жениться на Марині... Хто така Марина? Проста дівка з села... Хто такий Довбня? Панич, хоч і зламаний... Гриць навіть одмічуе його, як розумного чоловіка... І от він жениться, жениться на Марині... Чудно, дивно... Що ж тут дивного? Подобалася йому Марина, а він Марині, ну й поженяться. І нема нічого чудного. Що панич? Так хіба, як він панич, то йому і можна простих дівчат дурити, з ума зводити?.. Це от якби і Гриць оженився на мені... Хіба б я його не любила, хіба б я його не берегла? А що, як Гриць жениться на мені? І я тоді з робітниці стану паніею, одінуся по-панській — і не пізнати мене... А вже ж і любитиму. Матінко моя! — аж скрикнула Христя, затулилася долонями і з нестямки цілувала свої руки, думаючи, що то Гриця цілує...

Минуло свято. Прийшла і ордань і пройшла. Вона впала якраз в четвер, а в неділю Довбня буде брати шлюб з Мариною.

— І ви підете-таки? — спитала Пистина Іванівна у Проценка.

— А що ж? Обіцяв. Треба піти.

Пистина Іванівна усміхнулася, потім скривилася і нічого не одказала. У неділю він справді пішов. Зараз після обіду одівся і пішов, бо вінчання загадане було надвечір. Христя могла б — летіла за ним. їй хотілося подивитися на Марину, побачити, як вона удіта, як стоятиме у церкві, чи під пару Довбні? Боже, як хотілося!.. Та ба — не можна: щоденна робота роботою, а то ще на понеділок пані загадала другу роботу: пекти булочки до чаю, бо на вівторок напрошено гостей. Треба зарані все наготувати, та й доглянути, щоб до ладу було. Зивчора під процідити, до світу учинити, щоб на ранок усе готове було... Христя утирає під, пані стоїть над нею та дивиться, а в Христі перед очима церква, вінчання... Ніяк з голови не йде!.. "Та вже ж хоч цілу ніч не спатиму, діжду Гриця; прийде, розкаже, як там було. Він обіцяв не баритися", — утіша сама себе Христя, бовтаючи цід у макортеті.