На другий день ще з важчою тугою на серці устала вона. Оце ж сьогодні, сьогодні розщитають Мар'ю; сьогодні і їй треба на щось рішитись, була її перша думка. Поки пани повставали, вона як засуджена на смерть ходила. Ось вони встали; посилають Мар'ю на базар. Та пішла і вернулася. Про вчорашнє ніхто ні слова; так любо та тихо. Христі полегшало... А може, то тільки так погомоніли, може, воно забудеться — минеться?
Минув день, минув другий; тільки й всього, що Мар'я кудись збігала на часок та швидко й вернулася. На четвертий ніхто нічого не каже; на п'ятий уже Христя почала забувати.
Настала субота. Уставши рано і наморившись за цілий день, Христя, як тільки звечоріло, мерщій побралась на піч і заснула. Мар'я, засвітивши світло, сіла край стола лущити насіння. У вікна стиха барабанив дощ, з панської хати доносився регіт: там пани з паничем, п'ючи чай, розмовляли. Видно, щось веселе вони згадували, що на всі хати реготалися. Мар'я не дослухалася до того, раз по раз насінину за насіниною вона одно кидала у рот і, як миша, трощила своїми дрібними зубами. Уже чимала купа лушпайок лежала перед нею на столі, а вона одно знає — надбавляє ще; мов вона з ким об заклад побилася і тільки й думала, щоб швидше те насіння полущити. А проте думки її далеко були від того, хоч вона й вгородила свої очі у купу лушпанин... Та то тільки так, треба ж кудись дивитися, треба ж щось робити. Вона виспалась зарані, належуватись — обридло, іти — нікуди. І ото, схиливши голову і лускаючи насіння, вона розпустила свої думки. Сумні вони у неї та неодрадні; одні утрати та утрати виводила перед нею її споминка, а щастя та втіхи — ані кришечки. Перелічила вона, коли з ким водилася, кого любила, хто коли обдурив її... Ціла черідка дурисвітів та пройдисвітів! Через увесь вік її молодий проходила брехня, ведучи за собою сльози та горе... Що ж, вони навчили чому її? остерегли від чого? "Кий біс!" — Думає вона. Ось і тепер учуває у своєму серці якусь тиху тугу. Вона знає, куди се воно йдеться, до чого доведе... Одному йому сумно та глухо... "Хоч би прийшов хто!" — зітхнувши, промовила вона.
Щось у сінях зашаруділо... Чутно — йде, за клямку береться. "Ану, як угадала?" — подумала Мар'я.
Двері розчинились, і в хату вступив високий, плечистий чоловік. На йому синя чумарка, підперезана каламайковим поясом, сивих смухів шапка, прикрита зверху хустиною; обличчя кругле, червоне, очі бистрі.
— Здорові! — привітався чоловік, скидаючи шапку.
— Свирид! — скрикнула Мар'я, дивуючись нежданому гостеві.
— А маєш — правда! — гукнув Свирид на всю хату, тупнувши ногою.
— Цить! не гукай так, — зупинила Мар'я. — Чого це ти?
— Чи тут дівка Христя? — понижаючи голос, спитався Свирид.
— Яка Христя?
— Христя... з Мар'янівки!
— Тут. Нащо тобі?
— Необходимо мені видіти її. Де вона?
— Он на печі спить.
— Уже й спить? Рано, — сідаючи на піл, каже Свирид.
— Як рано? Добрі люди уже давно облягли спати... Нащо тобі Христя?
— Нужно-треба. Я недавно почув, що вона здесіча, а ми з одного села. Прийшов провідати землячку.
— Знайшов час провідати.
— А коли ж?
— Опівночі, — жартує Мар'я. Свирид поскромадив у потилиці.
— Та я не від тих грошей, аби Христя прийняла.
— Приходь — прийме, — регоче Мар'я.
— А ти свого хвітхвебеля вже забула? — спитав Свирид, блиснувши на неї лукаво очима.
Мар'ю наче хто ущипнув за серце! Вона похнюпилась, мовчала.
— Мовчиш? — пита Свирид.
— Мовчу! — зло відмовила Мар'я. — Якби вам усім ще так заціпило! — не видержала далі.
— Чого ж ти сердишся? Не всі однакові.
Мар'я тільки свірконула очима і замість зерняти розкусила лушпанину. І зозла її виплювала.
— Хіба я тобі не казав раніше: ой, стережися, Мар'є! той прахвост посаде тебе на льоду.
— Тобто ти кращий? — дивлячись призро на його, спитала Мар'я.
— Та вже ж не такий, як твій Денис.
— Годі! Годі, поки я тебе ве вилаяла або очей не заплювала. Згадай лиш Пріську, Гапку, Горпину...
— То іграшки були.
— Іграшки? — гостро спитала Мар'я, кинувши очима на Свирида. Свирид дивився на неї. Очі їх стрілись. Червоне Свиридове обличчя грало здоров'ям, усміхалося; широкі плечі, молодецька постать доводили про його міць та силу; очі його весело грали... "А він непоганий", — подумала Мар'я і похнюпилася.
— Усі ви скурві сини! — додала вона далі, болісно якось зареготалася, немов заплакала.
Христя, ще як Свирид тільки прийшов, прокинулася. Вона чула з печі його жарти, розмову з Мар'вю, та не подавала виду, що чує. "Чого він прийшов до мене? Яка там нужда, яке діло?" — думалося їй. Вона пригадала досвітки та вечорниці, де Свирид, було, завжди хлопців напое, доведе їх до сварки та бійки або з дівчатами розпочне лайку, усіх порозганяє. "Непевний він якийсь придався: усе б йому пити та гуляти, над усіма верховодити. Усі такі раді були, як він у найми пішов, у город подався... Давно то було, років, мабуть, зо три, якщо не більше... і чутка про його запала. А це, бач, знову проявився. Мене питав... нащо?.." — думає Христя.
— Мар'в! Чи ти б не збудила, бува, її? — помовчавши, спитав Свирид.
— Нащо?
— Треба. Збуди.
— Буди сам, коли хоч.
— А можна? — Свирид устав.
— Буди, коли хоч заробити по зубах, — сміється Мар'я.
— Та невже? — жартівливо спитався Свирид і побрався до печі. Христя у собі і дух притаїла.
— Христе! Христино! — сіпаючи за подушку, оклика Свирид. Христя не ворухнеться!
— Христе!.. — і він торкнувся її голови.
Христя, мов сонна, поворухнулася, спустила руку з печі. Свирид так і уп'явсь своєю п'ятірнею. Христя схопилася.
— Чого? Хто се? — озвалася.
— Не пізнаєш? — усміхаючись, пита Свирид.
Христя дивиться на його усіма очима.
— Кланяються тобі мар'янівці... І Федір кланяється...
— Який Федір? — лукавить Христя.
— Не знаєш? Супруненків, каже: поклонись Христі; скажи їй, що якби був батько не оженив, то після водосвята прислав би старостів до неї. Вістка про село, про Федора неначе водою збризнула Христю.
— Хіба Федір оженився? — швидко попитала вона.
— Перед пилипівкою... Я й на весіллі гуляв.
— На кому ж він оженився?
— Горпини Удовенкової не знаєш? Висока, носата... Та ти з нею товаришувала.
— Невже на їй? — здивувалася Христя.