— Для кого то самовар? — питає наче десь чуваний голос. Мовчання.
— Марино! ти сердишся? Дурна! — бубонить той же голос, і знову чоботи зарипіли, двері стукнули.
Через хвилину увійшла Марина.
— Хто то балакав з тобою? — питає Христя.
— А то ж він! — почала Марина, та й не доказала.
— Хто він?
— Дурисвіт!
— Та кажи внятніше. Я нічого не розберу.
— Ну — волоцюга, п'янюга! Щоб він, собачий син, з кругу спився!
— Та хто такий з кругу спився? — здвигнувши плечима, питає Христя.
— Панич! — аж скрикнула Марина.
— То се ти його так чеётиш? За віщо се так?
— Я ще йому не те зроблю, п'янюзі смердючому! Я ще йому язик видеру, хай тільки займе мене, проклятий!
— Та за що ти клянеш його так?
— Він дума, йому пройде се — дурити, з ума зводити? Він дума, як одежу забрав, то я не піду? Наплюю йому тричі серед голови та й піду! Хай наживе другу таку дурку! — розпалившись, желіпала Марина.
— Так то все правда?.. — уголос вимовила Христя свою думку.
— Усе правда!.. Все правда! — зозла скрикнула Марина і заскреготала зубами. — Та вже ж і на моїй колись вулиці буде свято! — додала вона, скрутнувши головою; засвітила світло і пішла довідатись до самовара.
Христя похилилася і довго-довго мовчки, похнюпившись, сиділа, аж поки Марина, брязкаючи посудою, не нагадала їй про себе. Христя підвела голову, глянула на Марину, що спиналася на мисник діставати посуду. Марина здалася їй якоюсь низькою, аж згорбилася мов. Заяложене дране убрання мішком висіло кругом колись високого стрункого стану, коси розпатлались і, як клоччя, спускалися з голови на плечі. "Господи! як Марина перемінилася! аж страшна стала", — зітхнувши, подумала Христя і знову похнюпила голову.
Марина внесла самовар, заварила чай і незабаром почала наливати.
— Пий! — сказала вона, підсуваючи до Христі стакан. Та мов не чула, не бачила.
— Христе! — обізвала голосно подруга. Христя підвела голову. Марина зареготалася.
— Чого ти смієшся?
Марина зітхнула і важко промовила:
— А що ж мені казати? То — плакала — надолужило, треба й пореготатися!
І справді, Марина наче переродилася: почала перед подругою так весело щебетати. Давня Марина, весела, жартівлива, знову ожила, знову стала перед Христею.
Вона, насміхаючись сама над собою, повідала усе Христі: як і коли полюбила сього ірода, як жартувала з ним, як він обіцяв женитися, а вона й повірила йому.
— І тобі тепер не страшно? — спиталася Христя.
— Чого ж мені страшно?
— А як же: як мати дізнається? як у селі почують?
— Що мені тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрізана скиба од хліба! А в село я не піду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очі вибивало? Не тільки світу, що в вікні — за вікном його більше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато... живуть же! А після свят поїду до панича на село... сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пішло життя шкереберть — хай іде! А йому, скурвому синові, докажу. Тепер усе лащиться; тепер і назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? — наймичка, попихач. А там — сама хазяйкою буду... Своє господарство, свої корови будуть... слугу заведу... Приїжджай колинебудь у гості, подивишся, якою я панією заживу! Оцього дрантя й на слузі не побачиш, — указала вона на невеличку дірочку в платті і взяла ще більше розідрала. — А коли 6 ти бачила, що за лютий він був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сіни, носить у свою хату — і сміх, і лихо... Сказився, зовсім сказився!.. — І, як сова у глупу ніч, хижо зареготалася Марина.
У Христі волосся знялося угору від того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучі очі злякали Христю.
На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там... підвела голову і знову сердито заговорила:
— Ну, та й твій добрий!
— Хто мій? — боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?
— Та вже ж не хто — панич! — скрикнула Марина. — Учора був у нашого... Грали там, співали... Наш хлебеснув та й почав жалітися, як йому шкода мене, що він таки, мабуть, ожениться на мені... А твій і почав вичитувати: і мужичка вона, і нерівня! Що ти не перший і не послідній; не ти — москаль би знайшовся... Я лежу отут на полу, а мені усе й чутно з-за стіни. І таке мене зло взяло тоді! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кігтями в його баньки!.. Мужичка! нерівня!.. А він хто? великий пан? Хіба він як панич той живе? — як вовцюга сірий! Він і з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинків одбила!.. Не ти перший, не ти послідній!.. Він зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нічого не хотіла, якби ті москалі, як ітимеш від своєї попаді, звернули тобі, як курчаті, голову!.. — пригадувала то се, то друге Марина і все дедалі робилася лютіша.
Аж ось почулося: стукнули сінешні двері, рипнули чоботи... Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухні... Цокнула клямка, двері розчинились, і в кухню уступив Довбня.
— А-а, здорова! — привітався він до Христі. — Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дівка!.. От, а се?.. — безнадійно ткнув він рукою на Марину.
— Поздоров, боже!.. — зло увернула Марина і замовкла.
— Кого?.. — запитався Довбня. — Зла твого?.. Ти й спершу була люта і згинеш такою!
— Я знаю одного дурисвіта, що радів би, якби я й сьогодні згинула, — ще лютіше відказала Марина. — Та якби бог слухав...
Христя сиділа, як на вугіллях, і ждала, що ось незабаром і здійметься баталія!
— Дурного чередника? — докінчив Довбня Маринину поговірку.
— Авжеж! — лютує Марина.
Довбня свірконув очима, гірко усміхнувся і повернувся до Христі.
— Отож, як бач! Отак завжди... От ти сидиш тут, слухаєш, — розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?
Христя глянула і на того, і на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою і призро дивлячись, вона почала:
— Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?
— То давня річ... — почав Довбня.
— Давня? — перебила Марина. Очі її, наче гострі ножі проти вогню, заблищали.