Повія

Сторінка 80 з 157

Мирний Панас

Може б, воно і справді з того буча знялася, якби не Педоря... У кожушанці наопашки, закутана платком так, що з-під його тільки її очі та синій ніс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; підійшла до столу, вийняла з-під поли пляху горілки і, струснувши нею над світлом, скрикнула:

— Самий смак! Проценко засміявся.

— Чого ви регочете? — спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.

— Молодець ти у мене, молодець! — одказав, усміхаючись, піп. — Мчи лишень мерщій нам чарку та чого-небудь їсти.

Педоря кашлянула, утерла носа і мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в одній руці чарку, а в другій на тарілці печену рибу, хліба і солоних огірків.

Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жінку, що як сич надута сиділа, мерщій собі сів, обвів усіх очима, хихикнув і потер коліна.

— Як здоров'я вашої куми? — спитала Наталія Миколаївна у Проценка. — От не зберуся та й не зберуся ніяк до неї!

— То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.

— А може б, ти нас, Наталю, почастувала? — перебив її отець Миколай.

— Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! — додав Довбня.

— Чому ж се? — спитала вона.

— У женщин рука легка... Плавкіше чарка йде, не становиться руба! — перевів на жарти Довбня.

— О, у мене рука важка... Ви ще не знаєте її! — одказала попадя, згортаючи руку в кулачок і піднімаючи його вгору. Проти світла той кулачок як яблучко червонів.

— Ваша? Ота! — скрикнув Довбня, дивлячись, як кіт на мишу, на її кулачок. — А розгорніть, я подивлюся, — сказав, підходячи до неї.

— Що ви там побачите? Хіба ви знахур?

— Знахур.

Попадя розтулила жменю і подала Довбні. Той бережно узявся за пальчики і, прихилившися, роздивлявся долоню, ті невеличкі борозенки, що покарбували її.

— Довго мені жити? — граючи очима, спитала вона.

— Сто літ! — скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, він приник ухом. — Притуліть міцніше! — промовив.

— Отже ви справді, мов знахур! — защебетала вона. — Що ж ви там почуєте?

Довбня нічого не одказав — слухав. Потім підвів голову, наложив знову свою долоню і, дивлячись прямо у вічі Наталії Миколаївні, усміхався. Кров, пробігаючи під її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долоні; мов мишка сіпала, лоскотала її; він дослухався до того.

Попадя чогось зареготалася дзвінко та радісно. Піп весело підскочив угору і скрикнув:

— Могорича! могорича!

Один Проценко сумний стояв і пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Він бачив, як її очі загорялися, як бліде обличчя червоніло помалу... Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.

— Колдун! колдун! — кричав піп, бігаючи по хаті, радий, що Довбня розвеселив Наталію Миколаївну. — За се випити! їй-богу, випити!

— Що ж ви там дослухались? — пристала Наталія Миколаївна до Довбні, як той зняв руку.

— Почастуйте! — указав Довбня на пляшку.

Попадя мерщій схопила чарку і, наливши, піднесла Довбні.

— Капелечку! одну капелечку! — слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з півчарки і мерщій долила. Довбня одним духом вимчав повну.

— Усіх! усіх! — гукав піп, плещучи в долошки. — Ура-а-а!

Наталія Миколаївна скинула на нього непривітний погляд.

— І вас, Григорій Петрович, частувати? — стрільнувши оком на Проценка, спитала вона.

— Усіх! усіх! — глухо одказав Довбня.

— Мені небагатечко. Я не п'ю, — прохався Проценко.

— Треба робити, як знахур каже! — одказала попадя, усміхаючись. Горілка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очі; вона почула якийсь веселий шум у вухах.

— Не все то правда... — почав було Проценко, беручи чарку.

— Або не кожній чутці вір! — перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.

— Та ви справді наче той знахур говорите. Мені аж страшно стає! — обізвалася попадя.

Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився і поставив чарку на стіл.

— А мені! — обізвався отець Миколай.

— Ще й тобі? Не добрав хіба на хрестинах! — гримнула попадя.

— Усіх! усіх! — прогув Довбня.

Попадя подала чарку попові; той не тільки повну випив, а ще й в денце поцілував.

— Згода! згода! — загукав Довбня.

— Що ж ви наслухали? — допитувалася у нього попадя.

— А ви хочете знати?

— Авжеж — хочу.

— І не розсердитеся, як правду скажу?

— Тільки не брешіть!

— Нащо брехати? Слухайте ж... Усі насторочллись.

— Ні, давайте ще по чарці! — сказав Довбня.

У попаді розгорілися очі, мов угілля, обличчя пашіло; під очима тільки невеличкі круги синіли. Мерщій вона ухопила чарку і пляшку і почастувала Довбню і чоловіка. Проценко не схотів пити; він дивився на Довбню, як той ходив по хаті, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб і насунувся аж на очі; він того не примічав. Видно, що горілка вже брала своє.

— Тепер, цур, не сердіться! — повернувся до попаді Довбня.

— Миколо! признавайся по правді, — і він щось почав шептати на ухо попові.

Піп зареготався; а Проценкові аж дух у грудях захопило... "Оце ж і піде!" — подумав він, переводячи очі на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.

— Признавайсь: давно? — уголос допитується Довбня.

— Та ну, вигадав таке! Не треба... Давай краще вип'ємо! — одмахуючись руками, мовив піп.

— Не признается? А порадував би тебе!

— Ну, а як давно, то що буде? — граючи очима, пита попадя.

— Син колись буде!.. — рубнув Довбня.

— Браво-о! Браво-о! — гукнув піп і кинувся обнімати Довбню.

Попадя соромливо усміхнулася, опустила очі і скоса глянула на Проценка:

той стояв і понуро дивився, як піп виціловувався з Довбнею.

— Нам весело, а тобі сумно? — тихо спитала Наталія Миколаївна, підскочивши до нього. — Бач, який він гарний! —додала уголос, кинувши очима на Довбню. — Веселий, балакучий. Уже не тебе — мов ґаву ковтнув!

Проценко ще став хмурніший.

— Годі, перестань!.. Ти сердишся?.. — спитала і, прихилившись до його уха, промовила: — Що, як то Довбня угадав?!

Проценко побачив, як у неї руки тремтіли, очі горілії, як вона вся огнем пашіла; йому здалося, що вона наміряється кинутися йому на шию. Він мерщій одскочив і, підбігаючи до попа, мовив:

— А знаете, що Наталія Миколаївна каже?

— Григорій Петрович! — скрикнула попадя, стукнувши ногою. — Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!