— А панич? — спитала Христя, важко зітхнувши.
— Панич викрутився та після того оженився і зажив паном... Он воно, Христе, як нас піддурюють!.. Отака-то правда на світі!.. Після того пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, і жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла — як пішов, то й думати забув. А присягався, що дома тільки спродає свою спадщину, знову вернеться та й поберемося... Обдурив і сей. Покинула я тоді місто, де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди. Піднесло того Иосипенка з сватанням. Я його ні капельки не любила; якийсь з його вайло, а так пішла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам, бач, господар: своя хата, своя худоба... Думка: обживемося, звикнемо одно до другого. Воно б, може, ми і обжилися, коли б не свекруха. Так вона ж, як іржа те залізо, пиляла щодня. Кинула і його. Уже ж гірше не буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Підвернувся фідфебель з роти. Молодий та бравий... Що ти з серцем подієш?.. На свої заробітки нову йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срібні купила. А він тепер жениться на міщанці. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долоні, стояло перед нею, гірке та непривітне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничівськими замірами. І їй страшно стало; страшно за себе... Крізь невеличку щілочку прокрався до їх у темноту місяць срібною стежечкою... Христя струснулась.
— Он уже й місяць зійшов, — промовила вона тихо.
— Зійшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. — І Мар'я почовгала до свого лігва. Христя довго мовчала.
— А чи ви, тітко, не знаєте, бува, Марини? — спитала, помовчавши, в Мар'ї.
— Якої?
— Як би вам сказати? Дівки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третій рік, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от і не прийдеться з нею ніде побачитись.
— Де вона служе? чи не в Луценчихи? — питає Мар'я.
— І того не скажу.
— А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
— Вона, вона! — скрикнула Христя. — Як малою була — на ніж упала.
— Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирі... Розказувала: раз, каже, уночі сплю. Тільки крізь сон чую: двері з паничевої хати — рип! Неначе що пішло... Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нікого... Я облапую місце кругом себе... Що за біс! То Марина лежала біля мене, а то — тільки місце тепле. "Еге ж, — думаю, — бач, як наші тихі". Чую — цілується хтось; так смачно цілується! "Підожди ж, — думаю, — підстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою..." Лежу, не сплю... Не скоро, не скоро двері знову — рип! А вже сіріло, і видко мені чорну тінь... "А що то, — питаю, — до панича, дівко, ходила?" Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далі — як заплаче! "Се ти, Марино? — питаю. — Чого ти?" Вона тоді давай прохати, щоб нікому не казала.
— То се Марина? — здивувалася Христя.
— А що ж твоя Марина — свята? Хіба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною... "Невже се правда? — думалося їй. — Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога... Така і в селі була: боїться було, коли хто з хлопців до неі обізветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Ні, се неправда, неправда!.. Коли б мені побачити її, я по очах помічу..."
І сонна неміч почала колихати Христю.
IV
Їй недовго довелося ждати... У вівторок, як пішла Мар'я на ніч, та вже і ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, біля чого було треба, — нема Мар'ї. Пан збирається на базар.
— Скажи Мар'ї, щоб на базар ішла.
— Мар'ї немає, — одказує Христя.
— Як немає?
— Немає.
— На чорта й краще! То збирайся ти.
Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і — готова.
Недалеко вже й до базару — палицею кинути. Уже й вози видно, крик і ґвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані.
— Здрастуйте, Антон Петрович, — скрикнула до пана, простягаючи руку. — На базар?
— На базар.
— Будемо ж разом іти.
— Чого се ви одні? — питає пан.
— Та я не одна: там десь ззаду дівчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пішла учора звечора, та й досі немає.
— І у вас так? І в мене не краще. Воно, видно, усі куховарки зговорилися на сьогодні.
Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує — наче що штовхнуло її в бік. Зирк — Марина!
— Здорова, Марино! — призналася Христя.
— Христя? — скрикнула та. — Де ти взялася?
— Я вже більше місяця як тут. Служу.
— Як же се? А дома хто?
— І вже тепер дома! — понуро одказала Христя.
— Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані — в другу.
— Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене — докажу, — просе Христя.
— Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! — і обидві розійшлися.
Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина — панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї... "І скора яка стала — зовсім не та Марина!" — думає Христя, поспішаючи за паном.
На базарі не барилися: купив пан м'яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню — лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.
— Ти де була, віялася? — скрикнув на неї пан.
— Я нездорова, — не підводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.
— Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!
Мар'я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа — один шматок пухлого та синього, як бразолія, м'яса!
— Де се ти? Хто се тебе? — скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтіла, мов у трясці.
— Господи! — каже пан. — Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз — якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли — так і нічого!