Лице Мар'ї ще дужче зблідло, а очі більше розгорілися. Мар'я прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою і мовчки вийшла з хати.
— Отак завжди! — гарикнула стара. — Хоч би тобі словом обізвалася:
мов зроду німа або їй — прости господи! — річ одібрало... А зайдуть чужі люди у хату — вона з ними хи-хи та реготи справляє; цілий би день жартувала! А до матері — слова не знайде! Ну, вже взяв Сидір собі жінку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то — проклятущий народ!.. Там, у городі, розкіш їм, воля, страху немає... От воно і звикне без діла сидіти, по сім неділь на тиждень справляти! А прийде на господарство — аби було підставлено їсти та пити; а само, біси його батькові, не потурбується... Де вже з наймички та добра ждати? Привикне чуже нехтувати, та так і біля свого... Казала Сидорові: не бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Пріську, вона тобі буде жінка, а мені невістка... Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в парі, то й ні з ким мені вже не бути... Обійшла, видно, дурня; обпоїла чортовим зіллям городська наймитюга!.. Не послухався... А тепер — і бийся з нею, і воловодься!.. Він же ніколи не сидить дома: то сюди, то туди вештається — не баче, що матері достається!.. От побила мене лиха та нещаслива година! Сподівалася на старість спочити — от і спочила! — закінчила стара, важко сопучи.
На який час у хаті стало тихо. Кирило сидів коло столу й обдивлявся хату; Христя стояла у порога.
"Он що воно про нашого брата співають... — думала вона. — І наймитюга, і нетіпанка, і сяка, і така... Господи!" — Серце її наче хто у жмені давив; сльози поривалися з очей.
— А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, — перервав Кирило нудне мовчання. І почав розказувати, як обвалився на гнилому переході.
Мар'я увійшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй не по силі, бо вона аж зігнулася, — бліде лице почервоніло.
— Та й важкі які! — простогнала Мар'я і кинула оберемок з рук. Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
— Ще ти голови моєї не наклопотала? — скрикнула вона. — Набрала дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними... Піч к бісовій матері розвалиш!
— Де та піч, а де дрова... — стиха одказала Мар'я.
Стара аж потемніла:
— А долівці що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень мажешся...
— Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, — не то усміхаючись, не то з докором промовила Мар'я. Стара скрутнула головою і сплюнула.
— Чого ти, дівко, стоїш? Чому не сядеш? — повернулася Мар'я до Христі. — Сідай, спочинь. Куди се вас бог несе?
— У місто, — одказав Кирило, поки Христя боязко присідала на лаві.
— Чого? На базар?
— На базар же. Продавати он її... — жартував Кирило, мотнувши головою на Христю.
— Її? — спитала, граючи очима.
— Атож! — одказав Кирило.
— Ви ж глядіть, дядьку, не продешевіться. За таку молоду та хорошу дівчину правте добру ціну! — жартувала Мар'я.
Стара засовалася на місці, мов її що вкусило, і, уставши, напрямилася З хати.
— Куди се ти, Явдохо? — спитався Кирило.
Явдоха мовчала, не озивалася; тільки засопла, проходячи побіля Мар'ї.
— Чого се вона така сердита? — спитався Кирило, як Явдоха скрилася в сінях.
Мар'я мотнула головою.
— Вона завжди така! Хіба в нас буває коли, як у людей? Наче у тому пеклі — так і кипить!
— Куди ж се вона?
— Піде другу невістку золити. Мене оце точила, а то ще по другу пішла. Річ знову перервалася. Мар'я підкинула у піч дрова.
— От що, Мар'е, — помовчавши, обізвався Кирило, — чи немає у вас чарки горілки? Не тобі кажучи, ідучи сюди, провалився... замочився; а тепер немов починає терти.
— Я зараз.
І Мар'я, підкинувши дров у піч, вибігла з хати і не забарилася вернутися З пляшкою.
— Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пішла! — хвалився Кирило, випивши одну.
— Та все ж таки — чого ви у місто йдете? — допитувалася Мар'я. Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не видержала — заплакала.
— Чого ти, дівко, плачеш? Не плач, не журися. У городі добре жити. Я сама там служила і клену свою дурну голову, що поквапилася на заміжжя... Що тут? Одна неволя... А гризні скільки?! Ви от на хвилину зайшли, та й то її не минули. А мені ж то те день у день, ніч у ніч слухати!.. Бий його сила божа! Покріплю ще, потерплю трохи, — не вгамується — иокину! — махнувши рукою, сказала Мар'я.
— От і надума таке дурне! — обізвався Кирило. — А Сидір же як? А хазяйство?
— Хай їм... з їх хазяйством! А Сидір і другу, як схоче, знайде!
— Отаке! — понуро одказав Кирило. — Нащо ж він тебе брав, коли другу шукати?
— Нема моєї мочі далі терпіти! — гірко промовила Мар'я. — Нема мочі, та й годі! Уже ж я на своєму віку не мало вистраждала; знаю, що воно — не сахар...
— Та то воно забулося.
— Ні, не забулося, — глибоко зітхнувши, одказала Мар'я. — Таке не забувається.
Помовчавши трохи, вона знову почала.
— У городі? Та в городі тільки й жити! Там вільно, там людно... Ніхто тебе не примічає, ніхто не пиляє, не точить та золить, як тута... І сонце встане, і сонце ляже, а тобі все одно — як: га-ри та й га-ри!.. Та я, як упослідне на місці була — як сир у маслі купалася... Робота моя неважка — витоплю піч, зварю їсти, віддам — і вільна на увесь день і на всю ніч... Ніхто тебе не спитає: де була, куди ходила?.. А тут?.. Та пропадай воно пропадом! — аж скрикнула Мар'я, і чорні очі їй заблищали сльозами.
— Така вже ти, Мар'е, городянка вдалася, — зітхнувши сказав Кирило.
— Отакою і пропаду! — одрізала Мар'я. І всі надовго замовкли.
— А що, дівко: сидять-сидять та й ідуть? — обізвався нескоро Кирило, піднімаючись з-за столу. Христя собі встала.
— Прощавай, Мар'є! Та викинь ти думки з голови, — сказав Кирило.
— Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрінемося коли в городі, то признавайтесь, — повернулася вона до Христі, одказуючи на послідню Кирилову річ.
Христя Мар'ї, а Мар'я Христі одна другій відразу подобалися; кожна у другій почула щось собі близьке, рідне.
— Що воно за люди? — поспитала Христя в Кирила, одійшовши з гони від хутора.
— Де люди? — глянувши уперед, спитався Кирило.
— Там... де ми були... У хуторі.