— Та вони у вас живуть. Давні мої знайомі, сусідами колись жили. Жінка моя бачилась з ними.
— То ви до Христі чи до мене? — не видержав Колісник і приснув Карпові, кинувши на його свій суворий погляд.
— Ні, до вас, — спокійно одказав Карпо, граючи веселими очима. — Ліс же не Христин, а ваш...
— Я лісу не продаю! — випалив знову Колісник, червоніючи увесь, як буряк.
Карпо здвигнув плечима.
— А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! — вимовив він, усміхаючись, і пішов на гору, помахуючи батіжком. Колісник стояв і зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Він, здається, намірявся кинутися на його і з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцеві. А той, не озираючись, пішов-пішов і ген скрився за замчищем. Через скільки часу дорогою під горою показався гнідий ситий кінь і зелений возок. На передку сидів чоловік у сорочці і в жовтому брилі, а назаді сиділа знайома каптанина. Колісник пізнав у передньому парубка, що приносив сьогодні ранком стільники. То справді був він, одвозив тепер хазяїна на луку.
"Так от відкіля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурніше ворони, а хитріший чорта!" — думав Колісник, все далі та далі даючи волю своєму гніву. Він аж клекотів у його серці, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свій покій і носилися над ним, як ті чорні круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тільки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усі горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обійти, обплутати, щоб його посісти. І Христя туди... і вона з ними... Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якім вона була, витяг, поставив на ноги. І от тепер се мені дяка від неї! Спасибі! Спасибі! Не ждав я сього від тебе, Христе! То-то ти по Мар'янівках вієшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через віщо. Підожди ж, галочко! І на тебе е у мене пута... Тихо тобі в мене, покійно, не голодна й не холодна ти. А от, як замість тонких полотен ряднина обгорне твоє тіло і розтиратиме його, замість сукнів та шовку драна сорочина прикриє тебе... шматок цвілого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пізнаєш, чи то добро, яким я тебе наділяв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача... Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повіїще! З мого добра... Де ж моє добро? Де воно? — знову ударив у його голову інший стрій думок. — Цей Кут, сі поля, ліси... хіба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед міста, невеличка хаточка на тій карті — от і все. Та й там є той, хто тебе не пускає... А се все... Де ті містки, що я строїв, де ті греблі, що я робив? Усі ті гроші тут сіли. Сей Кут всі їх Злопав, мов та прорва повесні, що гатиш-гатиш її — і нічим не зупиниш бистрої течії... Все це на чужі гроші добуто... треба ж їх колись віддати. Коли? — Колісник схопився обома руками за голову і нестямно забігав по садку. — Хіба ніхто не знає про се? Усі знають. Торік трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Він так і знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя... ох! чи вже ж тепер і ти проти мене? Ти хоч і повія, а все ж найдорожча і найближча до мене... Ні, ні", — сказав він уголос і, постоявши трохи, знявся і мерщій пішов до хати.
— Збирайся, у город поїдемо! — скрикнув Колісник, аж Христя кинулася і, підвівшись, звела на його свої заспані очі. Вона справді спала. Неміч і сльози приспали її.
— Чого баньки на мене витріщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, — сказав удруге Колісник.
— У який город? Чого?
— У який? У губернію. Тут уже і так добре надихалися польового повітря, дай, боже, видихати.
"У губернію їхати!" — ударила думка у голову Христі, і очі її радісно заграли.
— Коли ж їхати? Зараз... — хотіла сказати Христя "збираться", та промовчала.
— Коли ж зараз їхати? Завтра або післязавтрого.
— Мені не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала — от і все. Слава богу! Коли б скоріше те завтра або післязавтрого! — не видержала Христя.
Колісник неймовірно глянув на неї. Христя вся сяла радістю. "Чи раділа б вона, коли б що мала проти мене?" — подумав Колісник. І інший, покійніший стрій думок обняв його. А може, і її піддурюють, підводять.
— Слухай, — сказав він уголос до Христі, котра вже полізла за платтям знімати з кілочків.
— А що?
— Ти знаєш, нащо то тобі Здір прислав меду? Кажи по правді! Христя тільки зняла угору плечі.
— А я почім знаю. Учора я бачилася з його жінкою на луці. Вона хвалилася, що розбагатіла, що чоловік зостався дома біля пасіки. Може, по давньому приятельству, — вони прихильні були до моєї матері, — і прислали той мед.
— Так, по приятельству. Сьогодні здір приїздив купувати лісу.
— Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати мені про те, що батько наказував. Оце ж воно і е про той ліс.
— То-то. Вони хотіли, бач, через тебе діло ламати, та не вдалося.
— А я ж тут причому. Хіба мій ліс? Хіба я його продаватиму?
— Піди ж ти! Ох! Бісовщина! — крикнув Колісник і, поскромадивши себе у потилиці, пішов у свою кімнату.
Христя помітила, що Колісника щось наче клопотало, вона, постоявши, побігла за ним у кімнату дознатися.
— Що клопоче бідну головоньку мого доброго тата? — пестливо замовила вона. — Скажи ж мені. Повідай своїй доні!
Колісник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з іскристими чорними очима, що так і вабить, так і тягне до себе. У його на душі пояснішало.
— Ох, Христе! Христе! — замовив він, горнучи її до себе. — Коли б ти знала — наче сто гадюк упилося в моє серце.
— Що ж там таке?
— Ат! — махнув рукою Колісник. — Ся худоба — бери її нечистий! — не дасть мені спокійно вік дожити! І нащо я її купував? На те, щоб собі покою не мати. Чую, що не викрутитися мені від напасті. Ось осінь прийде, наїзд буде, — почав далі журливо він і зостановився.
— Яка ж напасть буде?
— Яка? У тюрму запруть, в Сибір зашлють.
— За що? — скрикнула Христя.
А Колісник, мов не чув того питання, далі вів:
— І ніхто не скаже: "Все ж він чоловік був". Все ж і мені хотілося жити. Усі мене обвинуватять.