— Чи бач, яка жалібниця знайшлася! — гарикнула баба і сплюнула.
— Отак, тільки кого чужого забачить, зараз і біжить дознатися, що робили, — жалілася Горпина.
— Вона нас, спасибі їй, не забуває, — сміється Федір.
— Погань, — гарикнула баба.
— Та хай. Не руште. Краще вип'ємо, — беручись за пляшку, каже Федір. — А ти, Горпино, давай нам борщу, каші... Всього давай, що напорала.
До борщу ще по одній випили і знову розвеселилися. Гомін та регіт не стихає ні на хвилину. Оришка, вихиливши пів третьої, зовсім знемогла, очі їй сплющуються, голова так і хитається з боку на бік, бере ложку і держалном у борщ умочає. Всі регочуться, і Оришка сама з себе сміється.
— Випила... випила, — нетвердо вимовляє. — А все своїм ворогам не піддамся, не піддамся... Ось тут вони у мене сидять, — показує стулену руку. — Я не Горпина, що всім мовчить. І не Федір, що їх оббігає. Я знаю їх і думку.
— Які ж у вас вороги, бабусю? — питає Горпина.
— До чорта у мене ворогів. Усі в мене вороги. І чоловік — ворог. Хіба я за його залюбки йшла? Хай умиється. Не таким стидким моє личко цілувати... — і стара усіма своїми зморшками усміхнулася.
Усі засміялися, а Кравченко найдужче усіх.
— А ти в мене не регочи, — повернулася до його баба. — Ти у мене в жмені. Як жабу ту розчавучу. І ти не регочи, Федоре, я знаю, що ти крізь сльози регочеш. І ти, Горпино... А ти, — повернулася вона до Христі, — твоє ще тільки заснувалося. Ти смійся, смійся... А я все знаю. — І стара, переставши усміхатися, підвелася і почала пророкувати: — Тебе горе жде. Тяжке горе тебе жде. Я знаю, я все знаю.
— Що ж ви знаєте? — дивлячись зляканими очима на страшну бабу, спитала Христя.
— Те знаю, — почала Оришка знову пророче, — що спати хочу, — і, усміхнувшись, посунулася з-за столу. Не дякуючи, не помолившись, вона додибала до полу і уклалася аж поза дітьми спати.
— Знемогла старенька. Випила лишню, — зітхнувши, сказала Горпина і кинулась тітці помостити.
Обід скінчився. Кравченко і Федір пішли надвір походити, сучка посмоктати, а Горпина і Христя зосталися у хаті. Поти Горпина посуду мила, Христя думала над сьогоднішнім бабиним пророкуванням, її вид страшний, її голос гучний — все це не мало уразило Христю, До того і саме пророкування: "Твоє ще тільки заснувалося..." Що воно значить? Та вп'ять: "Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". Почім вона знає, що мене жде? А каже — мов певно знає... і Христя почала перебирати своє життя. Що воно? Ціла черідка утрат та горя, ціла вервечка випадків, котрі піднімали її угору на те, щоб опустити сторч головою. І тепер хіба не те саме? І тепер вона не холодна і не голодна, і сита, і вкрита. А що буде завтра? Треба Колісникові тільки слово сказати — і вона опиниться на улиці. Спершу, не зучена до розкоші, вона знову стала б до діла, помаленьку і то б хліб їла. А тепер? Вся сила її в красі. Не будь уроди — і зразу вона ніщо. Доки ж їй так скитатися, доки сидіти сьогодні вище свого пір'я, а завтра летіти на саме дно глибокого яру, де тільки гряЗюка та смердота? їй так хотілося покою та рівного життя, хоч такого от, як Горпина живе. Бувають і в неї гіркі часи, тяжкі хвилини — от і сьогодні. Прийшов свекор, збив бучу, уколов не раз її так боляче. А проте — її ніхто не лишить того, що вона має. Вона знає сім'ю свою, свого Федора, і люди знають, що вона Федорова жінка. А я? Сьогодні панянка, а завтра... може б, ніхто не став і балакати з нею, якби дознався, хто вона.
Сум та туга дужче і дужче давили її серце, їй хотілося перед ким-небудь висповідатись, вимовити своє лихо.
— Горпино! — почала вона сумно.
— А що скажете? Може, і ви спочили б? — спитала учасливо Горпина.
— Ні. Я тобі, Горпино, хочу щось сказати. Таке сказати, таке... Може, ти, як почуєш, то мене і з хати виженеш.
— Оце, як ви страшно почали, — сказала Горпина. — 3а віщо б я вас з хати виганяла?
— А може, й буде за що. Ти не знаєш. Я тільки одного у тебе попрошу. Не скажеш ти нікому того, що я тобі скажу?
— Кому 6 же я сказала?
— Як кому? Може, у тебе хто з жінок подруга е? Чоловікові...
— Нема в мене нікого ближчого, як ото діти, — указала Горпина на дітвору, дивлячись якось чудно на понуру Христю.
— А побожишся, що не скажеш?
— Та що се ви? Господь з вами! Хіба чию душу загубили, так я й сама не повірю.
— Не чию-небудь, Горпино, а свою загубила. Ти знала коли-небудь Христю Притиківну?
— Аякже. Ми ж з нею дівували, товаришували.
— Де ж вона тепер, не знаєш?
— А ви хіба її знали? — спитала Горпина.
— Звала— І мен! хотілося б знати, де вона тепер.
— Де? Господь її знає, була колись дівка гарна і з себе красива, та, видно, лихо з'їло її, що не вертається. Батько її змерз, мати умерла. Там щось і мій свекор не без гріха. Давня то річ — забулося. Знаю тільки, що Федір, мій чоловік, замолоду кохав її. А батькові не хотілося. От він і почав гнати на їх. Поти гнав, поти гнав, поти з села вижив. Перейшла Христя у місто служити... Потім чутка ходила, що Христя задавила хазяйку. Волочили її... І знов вона була у селі, ховала матір, а потім як пішла, то вже її ніхто ніколи і не бачив. Федір раз був у місті та, вернувшись, розказував, що буцім вона з паничем Зналася. А пані помітила та й вигнала з двору.
— А худоби ніякої після батька-матері їй і не зосталося?
— Худоба... Яка ж худоба? Знаю, що був город і наділ був. Видно, Христя припоручила все те Здорові, там коло іх Здір жив. Здір і володів ними. Люди кажуть, що буцім він з того і розжився. Тепер багатир став. Коли їхали тією стороною, то бачили його будинок, дранню критий, забором обнесений. Пан паном... Він у нас у церкві титарем. Своє старе дворище продав, на нове перейшов, а от уже не знаю, Притичине чи продав, чи так попустив. Тепер там жид шинкує.
Христя слухала, нахилившись.
— Отак, — сказала вона, — у Христиній хаті жид шинкує, а в душі — християни.
— Як саме? А ви ж коли і де знали Христю? — спитала Горпина.
— Де? — сказала та і підвела свою голову. — Хіба ти мене, Горпино, не пізнаєш? Хіба я так перемінилася? Я ж і є Христя. Та сама Христя, що колись жила між вами. Бач, тепер яка я стала.
— Ти... ви... Христя, — забелькотала Горпина, дивлячись на Христю. Мертвого виходця з того світу, здається, не так злякалася б Горпина, як тепер Злякалася Христі.