Ми блискавично кидаємося за виступ будинку. На мить мене охоплює паралізуючий, підлий страх – зовсім інший, ніж на фронті. І негайно ж він переходить у лють. Я бачив, як самотній чоловік на площі захитався і впав обличчям уперед. Обережно виглядаю з-за рогу. Якраз у цей час він намагається встати, але це йому не вдається. Повільно підгинаються руки, закидається назад голова, і, наче від безмежної втоми, витягується на площі людське тіло. Клубок, який стискав моє горло, раптом зникає.
– Ні! – виривається у мене. – Ні!
І крик мій пронизливо повисає між стінами будинків.
Раптом я відчуваю, як мене хтось відштовхує. Людвіґ Бре-єр виходить на площу та йде до темної брили смерті.
– Людвіґу! – кричу я.
Але Людвіґ продовжує іти вперед. Я з жахом дивлюся йому вслід.
– Назад! – знову лунає команда зі сходів перед ратушею.
Людвіґ на мить зупиняється.
– Стріляйте, стріляйте, обер-лейтенанте Геель! – кричить він у бік ратуші і, підійшовши до лежачого на землі, нагинається над ним.
Ми бачимо, як зі сходів ратуші спускається офіцер. Не знаю, як саме, але ми тієї ж миті опиняємося біля Людвіґа й чекаємо наближення до нас людини з ціпком у руках, цей ціпок – єдина його зброя. Чоловік ні хвилини не вагається, хоча нас тепер троє і за бажання ми легко могли б його схопити, – солдати, побоюючись влучити в нього, не наважилися б відкрити вогонь.
Людвіґ випростовується:
– Вітаю вас, обер-лейтенанте Геель, цей чоловік мертвий.
Цівка крові витікає з-під солдатської куртки вбитого у вибоїни бруківки. Права рука визирає з рукава, тонка й жовта, кров збирається в калюжу, чорним дзеркалом виблискує у місячному світлі.
– Бреєре! – вигукує Геель.
– Ви знаєте, хто це? – питає Людвіґ.
Геель дивиться на нього й хитає головою.
– Макс Вайль!
– Я хотів урятувати його, – помовчавши, майже задумливо каже Геель.
– Він мертвий, – відповідає Людвіґ.
Геель знизує плечима.
– Він був нашим товаришем, – продовжує Людвіґ.
Геель мовчить.
Людвіґ холодно дивиться на нього:
– Чиста робота!
Геель немов прокидається.
– Це все не має значення, – спокійно говорить він, – важлива лише мета: спокій і порядок.
– Мета! – презирливо кидає Людвіґ. – Відколи це ви шукаєте виправдання для ваших дій? Мета! Ви просто знайшли собі заняття, от і все. Відведіть ваших солдатів. Треба припинити стрілянину.
Геель робить нетерплячий рух:
– Мої солдати залишаться. Якщо вони сьогодні відступлять, завтра проти них вийде в десять разів більше людей. Ви самі це добре знаєте. Через п'ять хвилин я заблокую сусідні вулиці. До того часу ви можете винести тіло вбитого.
– Беріть його! – звертається до нас Людвіґ. Потім ще раз повертається до Гееля: – Якщо ви зараз відступите, вас ніхто не чіпатиме. Якщо ви залишитеся, будуть нові жертви. З вашої вини. Вам це ясно?
– Мені це ясно, – холодно відповідає Геель.
Хвилину ми ще стоїмо один проти одного. Геель оглядає нас
усіх по черзі. Напружений, дивний момент. Ніби щось розбилося.
Ми піднімаємо мертве, покірне тіло Макса Вайля і відносимо його геть. Вулиці знову заповнені народом. Коли ми наближаємося, натовп розступається, утворюючи широкий прохід. Лунають крики:
– Зграя Носке! Кривава поліція! Вбивці!
Зі спини Макса Вайля тече кров.
Ми заносимо його до найближчого будинку. Це "Голландія". Там уже працюють санітари, перев'язуючи двох поранених, які лежать просто на блискучому від воску паркеті. Жінка в забризканому кров'ю фартусі стогне і рветься додому. Санітарам нелегко втримати її, поки принесуть ноші та прийде лікар. Вона поранена в живіт. Поруч із нею лежить чоловік, який ще не встиг позбутися старої солдатської куртки. У нього прострелені обидва коліна. Дружина його, опустившись біля нього на підлогу, голосить:
– Але ж він нічого не зробив! Він просто йшов повз натовп! Я щойно принесла йому обід, – вона показує на сіру емальовану каструлю з ручкою, – обід принесла.
Дами, що танцювали в "Голландії", забилися в куток. Управитель розгублено бігає туди-сюди, питаючи в усіх, чи не можна перевести поранених в інше місце. Йому доведеться закрити заклад, якщо в місті дізнаються про цю історію. Ніхто не піде сюди танцювати. Антон Демут, не знімаючи своєї позолоченої лівреї, приніс пляшку коньяку й підніс її до рота пораненого. Управитель із жахом дивиться на Антона й робить йому знаки. Той не звертає уваги.
– Як ти думаєш, мені не відріжуть ноги? – питає поранений. – Я шофер, розумієш?
Приносять ноші. На вулиці знову тріщать постріли. Ми підхоплюємося. Крики, зойки, дзвін розбитого скла. Ми вибігаємо на вулицю.
– Виривай бруківку! – кричить хтось, всаджуючи кирку під камені.
З вікон летять матраци, стільці, дитячий візок. З площі стріляють. З дахів лунають постріли у відповідь.
– Г асіть ліхтарі!
З натовпу хтось вискакує і запускає цеглиною в ліхтар. Відразу стає темно.
– Козоле! – кричить Альберт.
З ним Валентин. Усі прибігли на постріли, які притягнули нас, немов швидкий потік, якому неможливо опиратися.
– Вперед, Ернсте, Людвіґу, Альберте! – реве Козоле.-
Ці тварюки стріляють у жінок!
Ми залягли в брамі якогось будинку. Пролітають кулі, люди кричать, нас підхоплює натовп, накриває з головою, знищує, в нас клекоче ненависть, кров бризкає на бруківку, ми знову солдати, минуле наздогнало нас, війна з гуркотом і люттю вирує над нами, між нами, у нас усередині. Кінець усьому – військову дружбу розстрішляли з кулемета, солдати стріляють у солдатів, друг стріляє в друга, це – кінець.
III
Адольф Бетке продав свій будинок і переїхав до міста.
Після того, як дружина повернулася до нього, все спочатку йшло добре. Адольф займався своїми справами, дружина – своїми, і здавалося, що життя налагоджується, входить у звичну колію.
Але в селі пліткували й нашіптували. Варто було дружині Адольфа вийти на вулицю, як навздогін їй летіли масні жарти; зустрічні хлопці хамовито сміялися їй в обличчя; жінки, проходячи повз неї, виразним жестом підбирали спідниці. Вона нічого не розповідала Адольфові, а сама мучилася і з кожним днем бліднула дедалі більше.
Адольфу теж доводилося несолодко. Не встигав він переступити поріг шинку, як розмови вщухали; зайде до кого-небудь у гості, і його зустрічає збентежене мовчання господарів. Дехто наважувався навіть на двозначні питання. Якщо Адольф випивав де-небудь у компанії, відразу ж починалися ідіотські натяки, і частенько за його спиною лунав глузливий регіт. Він не знав, як йому боротися. Він не розумів, чому людей у селі повинно хвилювати те, що стосується тільки його одного? Навіть пастор не хотів зрозуміти його й під час зустрічі осудливо поглядав на Адольфа поверх своїх золотих окулярів. Важко було все це терпіти, але Адольф мовчав, нічого не говорив дружині.