За ними йдуть контужені. їхні руки, їхні голови, їхній одяг, усі їхні тіла трусяться, немов вони все ще тремтять від страху. Вони не здатні вгамувати це тремтіння, воля їхня знищена, їхні м'язи та нерви повстали проти мозку, в очах – отупіння й безсилля.
Одноокі й однорукі везуть інвалідів у плетених візках, накритих цератовими фартухами, тепер ці люди можуть жити тільки в кріслах на коліщатах. У цій же колоні кілька людей штовхають плаский ручний візок, схожий на ті, якими користуються столяри для перевезення ліжок і трун. На візку людський обрубок. Ніг немає зовсім. Це тільки верхня половина тіла сильного й великого чоловіка.
У нього масивна потилиця і широке приємне обличчя з густими вусами. Такі обличчя бувають у пакувальників меблів. Біля каліки висить плакат, на якому хтось, імовірно він сам, вивів кривими літерами: "І я б хотів ходити, браття!" Погляд у нього зосереджений і суворий. Іноді, спираючись на руки, він трохи підводиться на своєму візку, щоб змінити позу.
Колона повільно тягнеться вулицями. Там, де вона з'являється, відразу все затихає. На розі Гакенштрасе колоні доводиться досить довго чекати: тут будується новий ресторан із дансингом, і вся вулиця заповнена купами піску, тачками з цементом і деревом. Між лісами, над майбутнім входом, уже світяться червоні вогні вивіски: "Асторія. Дансинг і бар". Візок із безногим зупиняється якраз навпроти й чекає, поки не приберуть з дороги кілька залізних брусів. Темні хвилі багряно-червоних відблисків від вивіски падають на фігуру каліки та зловісною фарбою заливають його мовчазно підняте обличчя; воно немов набрякає дикою пристрастю й ось-ось розірветься в страшному зойку.
Процесія рухається далі, і над візком знову з'являється обличчя пакувальника меблів, бліде від довгого лежання в госпіталі та від тьмяного вечірнього світла; зараз він вдячно посміхається товаришеві, який запхав йому до рота цигарку. Тихо рухаються колони вулицями – ні криків, ні обурення; вони йдуть просити, а не вимагати; вони знають: хто позбавлений можливості стріляти, тому не варто очікувати особливо багато. Вони підуть до ратуші, там постоять, якийсь секретар скаже їм кілька слів; потім вони розійдуться і кожен повернеться додому, у своє тісне житло, до своїх блідих дітей і безпросвітних злиднів; повернеться без будь-яких надій – невільником долі, яку йому підготували інші.
Що ближче до вечора, то неспокійніше стає в місті. Ми з Альбертом блукаємо вулицями. На кожному розі – групки людей. Ходять різні чутки. Кажуть, що десь була сутичка між військом і демонстрацією робітників.
Раптом із боку церкви св. Марії лунає кілька пострілів: спочатку поодинокі, потім відразу – залп. Ми з Альбертом перезираємося і негайно, не кажучи ні слова, кидаємося туди, звідки долинають постріли.
Назустріч нам трапляється чимраз більше народу.
– Діставайте зброю! Ця сволота стріляє! – кричать у натовпі.
Ми йдемо швидше. Проштовхуємося крізь натовп і біжимо; жорстоке, небезпечне передчуття тягне нас туди. Ми задихаємося. Тріскотіння посилюється.
– Людвіґу! – кричу я.
Він пробігає повз нас. Губи його щільно стиснуті, вилиці випинаються, очі холодні, погляд напружений – у нього знову таке обличчя, як було в окопах. І в Альберта таке саме. І в мене. Рушничні постріли притягують нас, як страшний тривожний сигнал.
Натовп попереду з криком відходить назад. Ми прориваємося вперед. Жінки, прикриваючи фартухами обличчя, кидаються в різні боки. Натовп реве. Виносять пораненого.
Ми підбігаємо до ринкової площі. Перед будівлею ратуші стоять війська райхсверу. Тьмяно поблискують сталеві шоломи. Біля під'їзду встановлений кулемет. Він заряджений. На площі порожньо, на вулицях біля неї стоїть народ. Іти далі – божевілля. Кулемет панує над площею.
Але от із натовпу відділяється людина й виходить уперед. За ним, в ущелинах вулиць, клекоче, вирує і тулиться до будинків чорна щільна маса.
Чоловік уже далеко. На середині площі він виходить із тіні в смугу місячного світла. Чіткий і різкий голос зупиняє його:
– Назад!
Чоловік піднімає руки. Місяць світить так яскраво, що, коли чоловік починає говорити, в темному отворі рота виблискує білий оскал зубів.
– Друзі!
Усі замовкають.
о
Його голос звучить самотньо між церквою, масивом ратуші й тінню, він майорить над площею – самотній голуб.
– Кидайте зброю, друзі! Невже ви будете стріляти у ваших братів? Кидайте зброю і йдіть до нас!
Ніколи ще місяць не світив так яскраво. Солдатські шинелі біля під'їзду ратуші – ніби з крейди. Мерехтять віконні скла. Освітлена половина дзвіниці – дзеркало із зеленого шовку. У місячному світлі кам'яні лицарі на воротах у шоломах із забралами відокремлюються від темної стіни.
– Назад! Буду стріляти! – лунає все той же владний холодний голос. Я озираюся на Людвіґа й Альберта. Це голос командира нашої роти! Це голос Гееля! Я застигаю в нестерпній напрузі, ніби я присутній на страті. Я знаю: Геель ні перед чим не зупиниться – він накаже стріляти.
Темна людська маса ворушиться в тіні будинків, вона колишеться і перемовляється. Минає ціла вічність. Від ратуші відокремлюються два солдати з рушницями і йдуть на самотню людину, яка стоїть посеред площі. Здається, ніби вони рухаються страшенно повільно, вони ніби топчуться на місці в сірій трясовині – блискучі ляльки з рушницями напоготові. Чоловік спокійно чекає їхнього наближення. Коли вони підходять впритул, він знову починає:
– Друзі!
Вони хапають його під руки й тягнуть. Чоловік не захищається. Вони так швидко тягнуть його, що він мало не падає. Ззаду лунають крики, маса починає рухатися, повільно, безладно висувається на площу.
Чіткий голос командує:
– Швидше ведіть його! Відкриваю вогонь!
Лунає застережний залп. Чоловік раптово виривається з рук солдатів, але він не рятується втечею, а біжить напереріз, просто на кулемет:
– Не стріляйте, братці!
Ще нічого не сталося, але побачивши, що беззбройний чоловік кинувся вперед, натовп суне за ним. Ось він уже у вузькому проході біля церкви. Наступної миті над площею лунає команда, з гуркотом рветься: "так-так-так" із кулемета, кілька разів повторене луною від будинків, і кулі зі свистом та дзвоном падають на бруківку.