У гілках дерев щось тихо потріскує. Щебечуть синиці. Сонце вже світить і гріє щосили. Віллі широко позіхає і, підстеливши пальто, вкладається. Козоле споруджує собі з моху щось на зразок узголів'я і теж лягає. Валентин сидить, притулившись до товстого бука.
Я дивлюся на ці рідні обличчя, і на мить так дивно роздвоюється свідомість. Ось ми знову, як бувало, сидимо разом. Небагато нас залишилося. Але хіба ми не пов'язані один із одним по-справжньому?
Козоле раптом насторожується. Здалеку долинають голоси. Зовсім молоді. Імовірно, це члени організації "Перелітні птахи". Прикрашені різнокольоровими стрічками, вийшли вони в цей сріблясто-туманний день у свій перший похід. Колись, до війни, і ми ходили у такі походи – Людвіґ Бреєр, Ґеорґ Рає і я.
Притулившись до дерева, поринаю у спогади про далекі часи: вечори біля вогнищ, народні пісні, гітара та сповнені урочистості ночі біля наметів. Це була наша юність. В останні роки перед війною організація "Перелітні птахи" була оточена романтикою мрій про нове прекрасне майбутнє, але романтика ця, яка на початку ще трохи гріла нас в окопах, у 1917 році остаточно розсипалася на порох, знищена жахіттями війни.
Голоси наближаються. Спираючись на руки, піднімаю голову: хочу поглянути на "Перелітних птахів". Дивно – якихось кілька років тому ми самі з піснями бродили лісами й полями, а зараз здається, немов ця молодь – уже нове покоління, наша зміна, і вона повинна підняти прапор, який ми мимоволі випустили з наших рук.
Чути вигуки. Цілий хор голосів. Потім виділяється один голос, але слів розібрати ще не вдається. Тріщать гілки, і глухо гуде земля під тупотом безлічі ніг. Знову вигук. Далі – тупіт, тріск, тиша. Потім лунає ясна й чітка команда:
– Кавалерія заходить справа! Групами, ліве плече вперед, кроком руш!
Козоле підхоплюється на рівні ноги. Я за ним. Ми переглядаємось. Що це означає?
Ось з'являються люди, вони вибігають із-за кущів, мчать до узлісся, кидаються на землю.
– Приціл: чотириста! – командує той самий тріскучий голос. – Вогонь!
Стук і тріск. Довгий ряд хлопчиків, яким десь по п'ятнадцять-сімнадцять років. Розсипавшись ланцюгом, вони лежать на узліссі. Вбрані у спортивні куртки, підперезані шкіряними ременями, наче в портупеях. Усі одягнені однаково: сірі куртки, онучі, кашкети зі значками. Одяг підкреслено схожий на уніформу. Озброєння – палиці зі залізними наконечниками, як для ходіння по горах. Цими палицями хлопчики стукають по деревах, імітуючи рушничну стрільбу.
З-під кашкетів військового зразка виглядають по-дитячому червонощокі обличчя. Очі уважно та збуджено стежать за наближенням кавалерії з правого флангу. Вони не бачать ні ніжного дива фіалок, які вибиваються з-під бурого листя, ні лілового серпанку, який стелеться над полями, ні пухнастого хутра зайця, що скаче по борозні. Точніше, не так – зайця вони бачать: ось вони ціляться у нього своїми палицями й сильнішим стає стукіт по стовбурах. За хлопцями стоїть кремезний чоловік із округлим черевцем; на товстуні така сама куртка й обмотки, як у хлопців. Він енергійно віддає команди:
– Стріляти спокійніше. Приціл: двісті!
У руках у нього польовий бінокль: він веде спостереження за ворогом.
– Господи! – кажу я, все ще під сильним враженням.
Козоле нарешті приходить до тями від подиву.
– Та що це за ідіотство! – вибухає він.
Але обурення Козоле ніхто не розуміє. Командир, до якого приєднуються ще двоє юнаків, аж кипить від злості. М'яке весняне повітря гуде від міцних виразів:
– Замовкніть, дезертири! Вороги вітчизни! Боягузи! Зрадники! Сволота!
Хлопчики старанно підтакують. Один із них, махаючи худим кулачком, кричить писклявим голосом:
– Доведеться провчити їх!
– Боягузи! – кричить інший.
– Пацифісти! – приєднується третій.
– Цих більшовиків треба знищити, інакше Німеччині ніколи не бачити волі, – скоромовкою вимовляє четвертий явно завчену фразу.
– Правильно! – командир схвально поплескує його по плечу й виступає вперед. – Женіть їх геть, хлопці!
Тут прокидається Віллі. Досі він спав. Він зберіг цю стару солдатську звичку: варто йому лягти, як він умить засинає.
Він устає. Командир відразу зупиняється. Віллі великими від здивування очима озирається і раптом вибухає гучним реготом.
– Що тут відбувається? Костюмований бал? – запитує він.
Потім здогадується, у чому справа.
– Так, так, правильно, – бурчить він, звертаючись до командира, – нам тільки вас не вистачало! Давно не бачились. Усе зрозуміло, батьківщина понад усе, ви одні патріоти, а всі інші – зрадники, правда? Але тільки ось що дивно: у такому випадку три чверті німецької армії мали бути зрадниками. Ану, забирайтеся подалі звідси, ляльки перевдягнені! Чи не могли ви, чорт вас забирай, дати пацанам ще два-три роки пожити без цієї науки?
Командир віддає своїй армії наказ до відступу. Але ліс уже для нас отруєний. Ми йдемо назад, у напрямку до села. Позаду нас хор молодих голосів ритмічно й уривчасто повторює:
– Нашому фронту – ура! Нашому фронту – ура! Нашому фронту – ура!
– Нашому фронту – ура? – Віллі хапається за голову. – Сказати б це якомусь старому фронтовику!
– Так, – засмучено говорить Козоле. – Так знову все й починається.
Дорогою до села ми заходимо в маленький шинок. Кілька столиків уже виставлено в сад. Хоча Валентин через годину вже повинен бути в парку, де стоять його гойдалки, ми все ж таки нашвидку сідаємо до столика, щоб хоч трохи ще побути разом. Хто знає, коли доведеться знову зустрітися?
Бліде призахідне сонце ніжно забарвлює небо. Мимоволі повертаюся думкою до щойно пережитої сцени в лісі.
– Боже мій, Віллі, – звертаюся я до нього, – адже всі ми живі й щойно вирвалися з лабет війни, а вже знаходяться люди, які знову беруться за подібні речі! Як же це так?
– Такі люди завжди будуть, – задумливо, з незвичною для нього серйозністю відповідає Віллі. – Але й таких, як ми, теж чимало. Більшість думає, як ми з вами. Більшість, будьте впевнені. Відтоді, як це сталося (ви знаєте, про що я: про Люд-віґа та про Альберта), я дуже багато думав і дійшов висновку, що кожна людина може щось зробити, навіть якщо в неї замість голови – гарбуз. Наступного тижня закінчуються канікули, і я повинен повернутися в село, до школи. І дуже тішуся з цього. Я хочу пояснити моїм хлопчакам, що таке їхня вітчизна насправді. їхня батьківщина, а не та чи інша політична партія. А батьківщина – це дерева, рілля, земля, а не крикливі гасла.