– А того, іншого, вона тепер, мабуть, і бачити не хоче? – питаю я.
– Вона каже, що її дім тут.
Я знову замислююся. Про що ще тут розпитувати?
– Але ж тобі так краще, Адольфе?
Він дивиться на мене:
– Не сказав би, Ернсте! Поки що ні. Одначе, думаю, все налагодиться. Як по-твоєму?
Вигляд у нього такий, ніби він не дуже в цьому впевнений.
– Звичайно, налагодиться, – кажу я і кладу на стіл кілька сигар, які привіз для нього. Деякий час ми розмовляємо. Нарешті я збираюся додому. У сінях стикаюся з Марією. Вона намагається непомітно прослизнути повз мене.
– До побачення, фрау Ветке, – кажу я, простягаючи їй руку.
– До побачення, – вимовляє вона, відвернувшись від мене, і потискає мою руку.
Адольф іде зі мною на станцію. Завиває вітер. Я скоса поглядаю на Адольфа й згадую його усмішку, коли ми в окопах починали говорити про мир. Як усе тепер змінилося!
Поїзд рушає.
– Адольфе, – поспішно кажу я йому з вікна, – Адольфе, повір мені, я тебе дуже добре розумію, ти навіть не знаєш, наскільки добре.
Він самотньо бреде полем додому.
Десята година. Дзвінок на велику перерву. Я щойно закінчив урок у старшому класі. І ось чотирнадцятилітні хлопці стрімко біжать повз мене на волю. Я спостерігаю за ними з вікна. Протягом декількох секунд вони абсолютно змінюються, струшують з себе гніт школи і знову стають жвавими й безпосередніми, якими й слід бути в їхньому віці.
Коли вони сидять переді мною на своїх лавах, вони не справжні. Це або скромники та підлабузники, або лицеміри, або бунтарі. Такими зробили їх сім років школи. Вони прийшли сюди незіпсовані, щирі, невинні, як юні звірята, прийшли просто зі своїх зелених галявин, відірвалися від ігор і мрій. Ними керував ще простий закон усього живого: найпрудкіший і найсиль-ніший ставав у них ватажком, вів за собою інших. Але тижневі порції освіти поступово прищеплювали їм інший, штучний закон: того, хто акуратніше за всіх виїдав свої порції, відзначали, оголошували найкращим. Його товаришам рекомендували брати з нього приклад. Не дивно, що найбільш жваві діти чинили опір. Але вони змушені були підкоритися, бо хороший учень – це раз і назавжди ідеал школи. Але що це за жалюгідний ідеал! На що перетворюються з роками хороші учні! У тепличній атмосфері школи вони квітнуть коротким цвітінням пустоцвіту, а потім назавжди вгрузають у болото посередності й бездарності. Своїм рухом уперед світ зобов'язаний лише поганим учням.
Я дивлюся на дітей, які бавляться. Верховодить сильний і спритний хлопчик, кучерявий Дамгольт; своєю енергією він тримає в руках весь майданчик. Очі іскряться войовничим запалом і задоволенням, усі м'язи напружені, і хлопці беззаперечно підкоряються йому. А через десять хвилин на шкільній лаві цей хлопчина перетвориться на впертого, норовливого учня із вічно не зробленим домашнім завданням, якого навесні напевно залишать на другий рік. Коли я подивлюся на нього, він чемно посміхатиметься, а щойно я відвернуся, скривиться; він збреше, не замислюючись, якщо запитаєш, чи переписав він твір, і за першої зручної нагоди плюне мені на штани або підставить кнопку на мій стілець. А найкращий учень (зараз, на волі – це вельми жалюгідна фігура) тут, у класній кімнаті, відразу виростає; коли Дам-гольт не зможе відповісти і, розлючений, приречено чекатиме на свою традиційну двійку, перший учень самовпевнено підніматиме руку. Перший учень усе знає, знає він і це. Але Дамгольт, якого, власне, слід було б покарати, мені в тисячу разів симпатичніший за бліденького зразкового учня.
Я знизую плечима. Хіба під час зустрічі нашого полку в ресторані Конерсманна не було так само? Хіба професія не стала важливішою за людину, хоча раніше все було навпаки? Я хитаю головою. Що ж це за світ, у який ми повернулися?
Голос Дамгольта дзвенить на весь майданчик. Цікаво, чи не дало б навчання кращі результати, якби вчителі ставилися до учнів більш по-товариськи, думаю я? Не знаю, не знаю. Такий підхід, можливо, покращив би стосунки, дозволив би уникнути деяких проблем. Але, по суті, це був би самообман. Я з власного досвіду знаю: молодь прониклива й непідкупна. Вона тримається згуртовано, утворює єдиний фронт проти дорослих. Вона не знає сентиментальності; до неї можна наблизитися, але влитися в її ряди не вдасться. Вигнаний із раю в рай не повернеться. Існує закон вікової різниці. Кмітливий Дамгольт цинічно прийняв би товариське ставлення вчителя і витягнув би з нього вигоду. Не виключено, що й він прив'язався б до вчителя, але це не завадило б йому використовувати вигідність свого становища. Вихователі, яким здається, що вони розуміють молодь, – це мрійники. Юність зовсім не хоче, щоб її розуміли, вона хоче одного: залишатися собою. Дорослий, який занадто завзято нав'язує їй свою дружбу, так само смішний у її очах, як у випадку, якби він начепив на себе дитячий одяг. Ми можемо відчувати те саме, що й молодь, але молодь не відчуває того, що ми. У цьому її порятунок.
Дзвінок. Перерва закінчилася. Дамгольт неохоче стає з кимось у пару перед дверима класу.
Я бреду через село в степ; Вовк біжить попереду. Раптом із якогось двору кулею вилітає собака й кидається на Вовка. Вовк не помітив його наближення, тому собаці вдається звалити його. Наступної миті по землі качається з глухим гарчанням клубок із пилу та зчеплених собачих тіл.
З двору з кийком у руках вибігає селянин і ще здалеку кричить:
– Заради Бога, вчителю, гукніть вашого собаку! Плутон роздере його на шматки!
Я відмахувався.
– Плутоне, Плутоне, ах ти стерво, ах ти проклятий, іди сюди! – схвильовано кричить селянин; захекавшись, підбігає він до собак і намагається розчепити їх. Але запилюжений вихор із відчайдушним гавкотом відкочується метрів на сто далі та знову сплітається в клубок.
– Пропав ваш пес, – стогне селянин і опускає руку з кийком. – Але я кажу вам наперед: платити за нього я не буду. Ви могли покликати його.
– Хто пропав? – перепитую я.
– Ваш пес, – слабким голосом повторює селянин. – Цей триклятий дог загриз уже більше десятка собак.
– Ну, що стосується Вовка, то ми ще подивимося, – кажу я. – Це не просто вівчарка, шановний; це фронтовий пес, старий солдат, зрозуміло?