– Послухай, Фердинанде, я завжди думав, що ти статечний чоловік, – зубоскалить Тьяден.
– А що трапилося? – Козоле відразу насторожується і перестає сміятися.
– Ну ось це наприклад, – Тьяден тицяє пальцем у пальто Фердинанда. – Відразу видно, що куплене в лахмітника.
– йолоп! – люто сичить Козоле і відвертається; але видно, як він червоніє.
Очам своїм не вірю: Козоле і справді збентежений і крадькома оглядає своє пальто. Якби він був у солдатській шинелі, то ніколи не звернув би на це уваги, але зараз він рукавом намагається витерти з пальта кілька плям і довго дивиться на Кар-ла, одягненого в чудовий новенький костюм. Він не помічає, що я стежу за ним. Через деякий час він звертається до мене:
– Скажи, а хто батько Карла?
– Суддя, – відповідаю я.
– Так, так, – тягне він замислено. – А Аюдвіґа?
– Податковий інспектор.
– Боюся, ви скоро не захочете знатися з нами, – говорить він, помовчавши.
– Ти з глузду з'їхав, Фердинанде! – вигукую я.
Він знизує плечима. Я дивуюся дедалі більше. Він не тільки зовні змінився в цьому клятому штатському барахлі, а й справді став іншим. Досі йому наплювати було на такі нісенітниці, тепер же він знімає пальто и вішає його в наитемнішии куток залу.
– Тут занадто душно, – з досадою говорить він, упіймавши мій погляд. Я киваю. Помовчавши, він запитує похмуро:
– Ну, а твій батько хто?
– Палітурник, – кажу я.
– Справді? – Козоле пожвавлюється. – А батько Альберта?
– У нього батько помер. Слюсарем був.
– Слюсарем! – радісно повторює Козоле, ніби він був щонайменше папою римським. – Слюсарем – це чудово! А я – токар. Ми були б колегами.
– Так точно, – підтверджую я.
Я бачу, як кров Козоле-солдата починає повертатися до Козоле-цивільного. Він немов свіжішає і міцнішає.
– Так, шкода, що він помер. Бідний Альберт, – говорить Козоле, і коли Тьяден, проходячи повз нас, знову презирливо кривиться, він мовчки й не підводячись із місця, спритно дає йому стусана. Це знову колишній Козоле.
Двері у великий зал стукають чимраз частіше. Народ потроху збирається. Ми йдемо туди. Порожнє приміщення, прикрашене гірляндами паперових квітів, заставлене поки що не зайнятими столиками, здається ще холодним і незатишним. Наші однополчани збираються групками по кутах. Я бачу Юліуса Ведекампа у старій простреленій солдатській куртці. Відсуваючи стільці, які стоять на дорозі, швидко пробираюсь до нього.
– Як поживаєш, Юліусе? – питаю я. – Ти мені дещо обіцяв, не забув? Хрест із червоного дерева! Пам'ятаєш, ти збирався змайструвати для мене з кришки від рояля чудовий хрест? Поки що це можна відкласти!
– Він би мені самому згодився, Ернсте, – сумно каже Юліус. – У мене дружина померла.
– Чорт забирай, Юліусе, а що з нею було?
Він знизує плечима:
– Мабуть, не витримала постійного стояння у чергах узимку, а ще народилася дитина, тож у неї вже не вистачило сил на все.
– А дитина?
– І дитина померла. – Юліус посмикує своїми викривленими плечима, немов його лихоманить. – Так, Ернсте, і Шеффлер помер. Чув?
Я заперечно хитаю головою.
– Аз ним що сталося?
Ведекамп закурює люльку:
– Він у сімнадцятому був поранений у голову, пригадуєш? Тоді все загоїлось. А місяця півтора тому в нього раптом почалися такі страшні болі, що він бився головою об стіну. Ми вчотирьох ледве з ним упоралися, відвезли до лікарні. Запалення чи щось таке. Наступного дня помер.
Юліус підносить сірник до згаслої люльки:
– А дружині його навіть пенсію не хочуть платити.
– Ну, а як Герхард Поль? – продовжую я розпитувати.
– Йому не було за що приїхати. Фасбендерові та Фрічу – теж. Без роботи сидять. Навіть на їжу не вистачає. А їм дуже хотілося поїхати, бідолахам.
Зал помалу заповнюється. Прийшло багато наших товаришів по роті, але, як не дивно, настрій чомусь не покращав. А тим часом ми давно та з радісним нетерпінням чекали цієї зустрічі. Ми сподівалися, що вона звільнить нас від якогось почуття невпевненості та гнітючості, допоможе нам вирішити наші проблеми. Можливо, в усьому винні цивільні костюми, подекуди вкраплені в гущавину солдатських курток, можливо, що між нами уже вклинилися різні професії, сім'ї, соціальна нерівність, – так чи інакше, а відчуття справжньої дружньої єдності, яке було колись, більше немає.
Усе тепер не так. Ось сидить Боссе, ротний блазень. На фронті він був загальним посміховиськом, завжди удавав із себе дурника. Ходив вічно брудний та обірваний, і не раз ми обливали його водою зі шланга. А тепер на ньому бездоганний костюм, шпилька з перлиною в краватці й шикарні гетри. Він – заможна людина, до слова якої прислухаються. А поруч – Адольф Бет-ке, який на фронті був на дві голови вищий від Босеє, і той бував щасливий, якщо Бетке взагалі з ним розмовляв. Тепер же Бет-ке лише бідний маленький швець із крихітним селянським господарством. Людвіґ Бреєр вбраний замість лейтенантської форми в потертий гімназійний мундир, з якого він виріс, і зсунуту набік шкільну краватку. А колишній денщик Людвіґа тепер зверхньо поплескує його по плечу, – він знову власник великої майстерні, яка встановлює унітази, контора його – на жвавій торговій вулиці, в самому центрі міста. У Валентина під порваною і неза-стебнутою солдатською курткою – синій светр із білими смугами; виглядає він як справжнісінький волоцюга. А що це був за солдат! Леддергозе, мерзотна морда, – як самовдоволено він розвалився на стільці у своєму дорогому капелюсі та жовтому канарковому плащі, попихкуючи англійською сигаретою! Як усе перевернулося з ніг на голову!
Але це було б іще стерпно. Погано те, що й тон розмов став зовсім іншим. У всьому винне цивільне вбрання. Люди, які раніше не наважувались пискнути, розмовляють тепер начальницьким басом. Убрані в дорогі костюми звикли говорити зверхнім тоном, а бідніші відразу притихли. Викладач гімназії, який на фронті був поганеньким унтер-офіцером, зі зверхнім виглядом питає у Людвіґа й Карла, як у них справи з випускним іспитом. Людвіґу слід було б вилити йому за це його ж кухоль пива за комір. На щастя, Карл говорить щось доволі зневажливе щодо іспитів і освіти взагалі, звеличуючи зате комерцію й торгівлю.