Ґізекке разом із ще кількома хворими мешкає у просторій палаті. Коли ми заходимо, один із хворих пронизливо кричить: "Прикриття! Прикриття!" – і лізе під стіл. Решта не звертає на нього жодної уваги. Побачивши нас, Ґізекке негайно піднімається нам назустріч. У нього худе жовте обличчя; загострене підборіддя і відстовбурчені вуха роблять його обличчя ще більш юним, ніж він є насправді. Тільки очі неспокійні і постарілі.
Не встигаємо привітатися з ним, як інший хворий відводить нас убік.
– Новини є? – питає він.
– Ні, ніяких, – відповідаю я.
– А що на фронті? Наші нарешті зайняли Верден?
Ми перезираємось.
– Давно укладено мир, – заспокійливо каже Альберт.
Хворий сміється неприємним гикаючим сміхом:
– Дивіться, не дайте себе обдурити! Це вони туману напускають, а самі тільки й чекають, щоб ми вийшли звідси. А як вийдемо, вони – раз! – і відправлять на фронт. – І таємничо додає: – Мене вони більше не побачать!
Ґізекке вітається з нами за руку. Ми вражені його поведінкою: ми чекали, що він буде стрибати, як мавпа, буде казитися, показувати нам гримаси або, щонайменше, трястися, як контужені, які просять милостиню на вулицях, але він тільки посміхається, якось дивно кривлячи губи, і каже:
– Що, не думали?
– Та ти зовсім здоровий, – відповідаю я. – У тебе хіба щось болить?
Він проводить рукою по лобі:
– Голова. Потилицю ніби обручем стискає. А потім – Флері…
У бою під Флері Ґізекке розривом снаряда засипало й при-тисло балкою, після цього він кілька годин пролежав, втулений обличчям у стегно іншого солдата із розпореним животом. У того голова не була засипана, і він постійно кричав, а з кожним його стогоном хвиля крові заливала обличчя Ґізекке. Поступово у пораненого стали випирати назовні нутрощі і могли заду-сити Ґізекке. Щоб не задихнутися, він раз у раз втискував їх назад у живіт пораненого. І постійно чув при цьому глухий рев нещасного.
Усе це Ґізекке розповідає цілком зв'язно та послідовно.
– Так от, це все повертається до мене щоночі, – говорить він. – Я задихаюся, і кімната наповнюється слизькими білими зміями й кров'ю.
– Але раз ти знаєш, що все тобі тільки здається, невже ти не можеш побороти себе? – питає Альберт.
Ґізекке мотає головою:
– Нічого не допомагає. Навіть якщо я не сплю. Як тільки стемніє, вони тут як тут. – Він увесь тремтить. – Удома я вистрибнув із вікна та зламав ногу. Тоді вони привезли мене сюди.
Він мовчить. Потім звертається до нас:
– А що ви тепер робите? Випускний іспит уже склали?
– Скоро будемо складати, – каже Людвіґ.
– У мене, напевно, уже нічого не вийде, – сумно промовляє Ґізекке. – Такого, як я, до дітей не пустять.
Хворий, який перед тим кричав: "Прикриття!", тихенько підкрався ззаду до Альберта й ляснув його по потилиці. Альберт спалахнув, але відразу ж схаменувся.
– Придатний, – підсміюється хворий, – придатний! – Він аж присідає зо сміху, але раптом замовкає і тихо відходить у кут.
– Слухайте, чи не могли б ви написати майорові? – питає Ґізекке.
– Якому майору? – не розумію я.
Людвіґ підштовхує мене.
– Про що ж йому написати? – швидко говорю я, схаменувшись.
– Щоб він дозволив мені ще раз вирушити під Флері, – збуджено відповідає Ґізекке. – Мені це неодмінно допомогло б. Зараз там повинно бути тихо, а я пам'ятаю це місце, коли там все гуркотіло та злітало на повітря. Я пішов би пішки через Ущелину Смерті, повз Холодну Землю, просто до Флері; якби я не почув жодного пострілу, у мене би все пройшло. І я напевно заспокоївся б, ви як думаєте?
– Ти й так заспокоїшся, – умовляє його Людвіґ і кладе йому руку на плече. – Тобі тільки треба чітко все усвідомити.
Ґізекке сумно дивиться перед собою:
– То напишіть, будь ласка, майору. Мене звати Герхардт Ґізекке. З двома "к". – Очі його помутнішали й немов осліпли. – Принесіть мені трохи яблучного мусу. Я б з таким задоволенням поїв зараз мусу.
Ми обіцяємо йому все, що він просить, але він уже нас не чує, він уже до всього збайдужів. Ми прощаємося. Він встає і віддає Людвіґу честь. Потім із відсутнім поглядом сідає за стіл.
Виходячи, я ще раз озираюся на Ґізекке. І раптом він, наче прокинувшись, схоплюється і біжить за нами.
– Візьміть мене з собою, – просить він якимось високим дивним голосом, – вони знову повзуть сюди.
Він злякано тулиться до нас. Ми не знаємо, що робити. У цю хвилину з'являється лікар, дивиться на нас і обережно бере Ґізекке за плечі.
– Ходімо в сад, – каже він, і Ґізекке слухняно дає себе відвести.
Ми виходимо з лікарні. Вечірнє сонце низько стоїть над полями. Із заґратованого вікна й далі лунає спів: "А вже замки в руїнах. Хмари небом пливуть".
Ми йдемо мовчки. Поблискують борозни на ріллі. Вузький і блідий серп місяця повис між гілками дерев.
– Мабуть, – говорить Людвіґ, – у кожного з нас є щось схоже.
о
Я дивлюся на нього. Його обличчя освітлене призахідним сонцем. Воно серйозне і замислене. Я хочу відповісти Людвіґу й раптом починаю тремтіти, сам не знаю чому.
– Не треба про це говорити, – перериває його Альберт.
Ми продовжуємо наш шлях. Захід сонця блідне, насуваються сутінки. Яскравіше світить місяць. Нічний вітер піднімається з полів, і у вікнах будинків спалахують перші вогні. Ми підходимо до міста.
Ґеорґ Рає за всю дорогу не сказав ні слова. Тільки коли ми зупинилися і стали прощатися, він немов прокинувся:
– Ви чули, чого він хоче? Під Флері – назад під Флері.
Додому мені ще не хочеться. І Альберту теж. Ми повільно
бредемо вздовж валу. Унизу шумить річка. Біля млина ми зупиняємося і перехиляємося через перила мосту.
– Як дивно, Ернсте, що у нас тепер ніколи не з'являється бажання побути на самоті, правда? – говорить Альберт.
– Так, – погоджуюся я. – Не знаєш, куди подіти себе.
Він киває:
– Саме так. Але, зрештою, треба ж себе кудись подіти.
– Якби в нас була вже якась професія! – кажу я.
Він зневажливо відмахується:
– Це нічого не дасть. Жива людина потрібна, Ернсте. – І, відвернувшись, тихо додає: – Близька людина, розумієш?
– Ох, людина! – заперечую я. – Це найбільш ненадійна штука на світі. Ми надивилися, як легко відправити людину на той світ. Доведеться тобі завести десяток чи й більше друзів, щоб хоч хто-небудь уцілів, коли кулі почнуть їх косити.