— Не знаю.
Я доторкнувся губами до її скроні. До шиї. Я лежав так, з усіх сил стискаючи зуби. Такого зі мною не було ніколи. Я не знав, що таке може бути. Мені хотілося плакати.
— Ері, — прошепотів я самими устами. — Ері. Рятуй мене.
Вона лежала непорушно. Я чув, наче десь далеко-далеко, полохливі удари її серця.
Я сів.
— Ти... — почав я, але не наважився закінчити. Я підвівся, підняв лампу, поставив на стіл, щось зачепив — це був туристський ніж. Він лежав на підлозі. Я кинув його в чемодан. І обернувся до неї.
— Я погашу світло, — сказав я, — добре?
Вона не відповіла. Я натиснув кнопку. Морок. У широко розчиненому вікні не було видно жодних, навіть далеких, вогнів. Нічого. Чорно. Так чорно, як там.
Я заплющив очі. Тиша бриніла.
— Ері, — шепнув я.
Вона не відізвалася. Я відчував її страх. Навпомацки підійшов до ліжка. Намагався почути її подих. Але тільки тиша дзвеніла, огортаючи все навколо, і наче матеріалізувалася в тій темряві... "Я мушу вийти", — подумав я. Так. Зараз вийду. Але нахилився і наче в якомусь ясновидінні відшукав її обличчя.
Вона затамувала подих.
— Ні, — видихнув я. — Нічого. Справді нічого...
Я доторкнувся до її волосся. Я гладив його кінчиками пальців і пізнавав ще чуже, ще незвідане. Я так хотів це все зрозуміти. А може, не було чого розуміти? Яка тиша. Чи Олаф спить? Напевно ні. Сидить, прислухається. Чекає. Отже, піду до нього. Але я не міг. Все було надто вже неправдоподібне, непевне. Я не міг. Не міг! Я поклав голову на її плече. Один рух, і я вже поруч із нею. Я відчув, що все її тіло заклякло. Вона відсунулася. Я прошепотів:
— Не бійся.
— Ні.
— Ти тремтиш.
— Це просто так.
Я обняв її. Її голова, що була на моєму плечі, пересунулася в згин ліктя. Ми лежали так поруч, а навколо — мовчазна пітьма.
— Пізно вже, — шепнув я. — Дуже пізно. Можеш спати. Прошу тебе. Спи...
Я заколисував її повільним напруженням м'язів плеча. Вона лежала тихо, але я відчував тепло її тіла й подиху. Дихала часто. І серце в неї калатало швидко-швидко. Повільно, дуже повільно заспокоювалося воно. Мабуть, була дуже втомлена. Я прислухався спочатку з відкритими, потім із заплющеними очима, бо мені здавалося, що так я краще чую. Чи вона вже спить? Хто вона? Чому вона стільки для мене значить? Я лежав у темряві, з-за вікна тягло легким вітерцем, він ворушив фіранку, яка слабо шелестіла, мов пісок. Я ніяк не міг отямитися. Енессон, Томас, Вентурі, Ардер. Отже, все це було для цього? Для цього? Купка пороху. Там, де ніколи не віє вітер. Де немає ні хмар, ні сонця, ні дощу, де немає нічого. І я був там? Справді був? Заради чого? Я вже нічого не знав, усе зливалося в безформну темряву — я завмер. Ері здригнулася. Повільно повернулася на бік. Але голова її лишилася на моєму плечі. Вона щось тихенько пробурмотіла. І спала далі. Я намагався уявити собі хромосферу Арктура. Безмежність, безмірність, над якою я летів і летів, обертаючись, як на химерній невидимій каруселі вогню, із сльозами на опухлих очах, і повторював самими губами: "Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім. Сонда, Нуль, Сім" — тисячі, тисячі разів, так що потім від самої лише думки про ці слова щось у мені здригалося, наче вони були випалені в мені, наче вони були раною; а у відповідь чувся лише тріск у навушниках і глузливий півнячий крик, на який моя апаратура перетворювала полум'я протуберанців, і там був Ардер, його обличчя, його тіло й ракета, перетворені на променистий газ. А Томас? Томас загинув, і ніхто не знав, що з ним сталося... А Енессон? Ми з ним були в поганих стосунках — я не терпів його. Але в камері тиснення я сперечався з Олафом, який не хотів мене випускати, бо було вже надто пізно: який я був благородний, великі небеса, чорні й блакитні... Але це не було благородством, це була справа людської ціни. Так. Бо кожен з нас був чимось дорогоцінним, людське життя мало надзвичайну вагу там, де не могло важити ніщо, де лише така тонесенька, майже неіснуюча плівка відділяла його від кінця. Той дротик чи контакт у радіо Ардера. Або той шов у реакторі Вентурі, якого Фосс не доглядів (а може, він одразу розійшовся, адже це буває, втома металу), і Вентурі протягом, ну, я знаю, п'яти секунд перестав існувати. А повернення Турбера? А чудесний порятунок Олафа, який розгубився, коли була перебита спрямовуюча антена? Яким чином? Ніхто цього не, знав. Олаф повернувся чудом. Так, один на мільйон. А яке щастя мав я! Яке незвичайне, неможливе щастя... Плече в мене терпло, і мені було від цього невимовно хороше. "Ері, — сказав я в думці, — Ері". Як пташиний голос. Таке ім'я. Пташиний голос... Як ми просили Енессона, щоб він покричав по-пташиному... Він це вмів. Умів, а коли загинув, то разом з ним — усі птахи...
Але все це вже мішалося у мене в голові, я поринав і плив крізь темряву. В останню мить, перед тим, як заснути, мені здалося, що я там, на своєму місці, на підвісній койці, глибоко, біля самого залізного дна, а поруч зі мною лежить малий Арне — і я на мить пробудився. Ні. Арне мертвий, я на Землі. Дівчина тихо дихає.
"Будь благословенна, Ері", — сказав я в думці, вдихаючи запах її волосся, і заснув.
Я розплющив очі, не знаючи, де я і хто я. Темне волосся, розсипане на моєму плечі, — я не відчував його, бо плече заніміло, — здивувало мене. Це тривало якусь мить. А потім я знав уже все. Сонце ще не зійшло, світанок був молочно-білий, чистий; він був у вікнах, і від нього віяло холодом. Я дивився в її обличчя, наче бачив його вперше. Вона спала міцно, дихаючи із стуленими губами, їй, мабуть, було не дуже зручно на моєму плечі, бо підклала собі під голову долоню і часом легенько ворушила бровами, ніби дивувалася знову й знову. Цей рух був ледь помітний, але я дивився уважно, немов на її обличчі була написана моя доля.
Я подумав про Олафа. Надзвичайно обережно почав визволяти плече. Та вона спала глибоким сном, їй щось снилося — я застиг, намагаючись відгадати... Не її сон, тільки те, чи він не поганий. Обличчя в неї було майже дитяче. Сон не був поганий. Я відсунувся від неї, встав. Я був у купальному халаті, так, як ліг. Босоніж вийшов у коридор, тихо, дуже повільно причинив двері і так само обережно зазирнув до Олафової кімнати. Ліжко стояло незайманим. Він сидів за столом і спав, поклавши голову на руки. Він не роздягався, як я і гадав. Не знаю, що його збудило — мій погляд? Він одразу ж прокинувся, глянув на мене ясними очима, випростався й почав потягатися, розминаючи кістки.