Я й не помітив, як опинився всередині — ми вже їхали. Вагон летів, люди перекрикували гучномовець, що повторював: "Горизонталь Меридіональ, горизонталь Меридіональ, стики на Спіро, Атале, Блекк, Фросом". Вагон ніби танув у променях світла, що пронизували його наскрізь, стіни мерехтіли смугами вогнів і барв; параболічні арки, білі перони. "Фортеран, Фортеран, стики Галії, стики зовнішніх растів, Макра", — бубонів гучномовець. Вагон зупинявся і летів далі. Я відкрив дивовижну річ: не відчувалося гальмування і прискорення, ніби не існувало ніякої інерції. Невже це можливо? Я перевірив це на трьох наступних зупинках, злегка згинаючи ноги в колінах. На поворотах також нічого. Люди виходили, входили, на передній площадці стояла жінка з собакою — я ніколи такого не бачив — величезний, з кулястою мордою, страшенно бридкий; в його горіхових спокійних очах відбивалися зменшені гірлянди вогнів, що летіли назад. РАМБРЕНТ, РАМБРЕНТ — замигтіли білі й синюваті сяючі труби, сходи з кришталевого блиску, чорні фронтони. Блиск поволі застигав. Вагон зупинився. Я вийшов і завмер: над ввігнутим у формі амфітеатру щитом зупинки височіла багатоповерхова знайома будівля. Я все ще був на вокзалі, в іншому місці того самого гігантського залу, розширеного розмахом білих площин. Я підійшов аж до краю геометрично правильного заглиблення — вагон уже відійшов — і ще раз здивувався: я був не внизу, як мені здавалося, а досить високо, десь на сороковому поверсі, над стрічками тротуарів, що виднілись далеко внизу, над срібним пероном, який рівномірно пересувався і до якого час від часу наближалися видовжені мовчазні туші — неначе якісь потвори, якісь хромовані риби через рівні проміжки часу відкладали чорну й кольорову ікру. То люди висипали з них через ряди клапанів. Над усім цим, в далечині, крізь серпанок віддалі, я бачив золоті слова, що рухалися, наче по невидимій лінії:
ГЛЕНЯНА РУН, ЩО ПОВЕРТАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ В ЗАПИСІ МІМОРФІЧНОГО РЕАЛЮ, ВІДДАЄ В ОРАТОРІЇ ШАНУ ПАМ'ЯТІ РАППЕРА КЕРКСА ПОЛІТРИ. ВІСНИК ТЕРМІНАЛЬ ПОВІДОМЛЯЄ: СЬОГОДНІ В АММОНЛІ ПЕТІФАРГ ЗАКІНЧИВ СИСТОЛІЗАЦІЮ ПЕРШОГО ЕНЗОМУ. ВИСТУП ЗНАМЕНИТОГО ГРАФІСТА ПЕРЕДАМО О ДВАДЦЯТЬ СЬОМІЙ ГОДИНІ. ПЕРЕМОГА АРРАКЕРА. АРРАКЕР ПОВТОРИВ СВІЙ РЕКОРД ЯК ПЕРШИЙ ОБЛІТЕРОВЕЦЬ СЕЗОНУ НА ТРАНСВААЛЬСЬКОМУ СТАДІОНІ.
Я відійшов. Тож навіть рахунок часу змінився! Металеві тканини жіночих суконь спалахували несподіваними вогниками, коли на них падав відблиск велетенських літер, що, мов ряди канатоходців, пливли над морем голів. Я йшов, не думаючи про це, а щось у мені повторювало знову й знову: "Тож навіть рахунок часу змінився!" Це наче доконало мене. Я нічого не бачив, хоч дивився перед себе. Бажав лише одного: вийти звідси, видобутися з цього пекельного вокзалу, опинитися просто неба, на свіжому повітрі, побачити зорі, відчути подих вітру.
Мою увагу привернула алея видовжених вогнів: на прозорих плитах стелі яскравий вогник виводив літери — ТЕЛЕТРАНС ТЕЛЕПОРТ ТЕЛЕТОН. Крізь стрілчасті двері (але це була якась дивовижна висяча арка, що нагадувала верхню частину ракети) я дістався до залу, вкритого застиглим золотим полум'ям. У нішах стін — сотні кабін, люди вскакували до них, вибігали поспіхом, кидали на підлогу якісь подерті смужки. Це були не телеграфні стрічки, а щось інше, з витисненими горбочками. Перехожі топталися по цих обривках. Я хотів вийти, але помилково потрапив до темної кабіни й не встиг вибратися звідти, як щось дзенькнуло, спалахнуло, ніби фотолампа, і з облямованої металом щілини, наче з поштової скриньки, висунувся складений удвоє аркушик блискучого паперу. Я взяв його, розгорнув, і звідти показалася людська голова з тонкими, напіврозтуленими, трохи скривленими губами; примруженими очима вона дивилася на мене — це був я сам! Я склав папір удвоє, і пластичний привид зник. Я поволі розтулив його ще раз — нічого, ще ширше — голова знову з'явилася, ніби вискочила з порожнечі, відтята від тулуба, підвішена над аркушем паперу, і мала ця голова не дуже розумний вигляд. Деякий час я розглядав власне обличчя. Що це було? Тривимірна фотографія? Я поклав аркуш до кишені й вийшов. Золоте пекло, здавалося, падало на голови натовпу, стеля з вогняної магми здавалася нереальною, але палала в той же час справжньою пожежею, на яку, проте, ніхто не звертав уваги; люди заклопотано бігали від однієї кабіни до другої, а далі в глибині стрибали зелені літери, колонки цифр повзли по вузьких екранах; у деяких кабінах замість дверей були штори, що блискавично злітали вгору, коли хтось наближався до них. Нарешті я знайшов вихід.
Дугоподібний коридор з похилою підлогою, як це часом буває в театрі, стіни оздоблені стилізованими черепашками; вгорі безконечно мчали слова: ІНФОР ІНФОР ІНФОР.
Вперше я побачив інфор на Місяці, й тоді він видався мені штучною квіткою.
Я наблизив обличчя до блідо-зеленої чаші, яка відразу ж, ледве я встиг розтулити уста, застигла в чеканні.
— Як мені вийти звідси? — запитав я майже безтямно.
— Куди вам треба? — озвався теплий альт.
— До міста.
— До якої дільниці?
— Байдуже.
— На який рівень?
— Все одно, аби вийти з вокзалу!
— Меридіональ, расти: сто шість, сто сімнадцять, нуль вісім, нуль два. Тридукт, горизонталь АФ, АГ, АЦ, горизонталь окружних міфів — дванадцять і шістнадцять; горизонталлю Надір можна вийти в будь-якому південному напрямку. Центральна горизонталь глідерів місцевого призначення — червона, далекого слідування — біла — А, Б і В. Горизонталь ульдерів — від третього і вище... — співучо виводив жіночий голос.
Мені хотілося вирвати із стіни мікрофон, який з такою увагою схилявся до мого обличчя. Я відійшов. "Ідіот! Ідіот!" — звучало в мені з кожним кроком. Екс Екс Екс Екс — повз угорі напис, оповитий легким лимонним серпанком. Може, то Ексіт? Вихід?
Велетенські літери: ЕКСОТАЛЬ. Я потрапив у сильний струмінь теплого повітря, аж на мені холоші залопотіли. І опинився просто неба. Але нічна пітьма відійшла кудись далеко, розсунута морем вогнів. Величезний ресторан — столики, тахлі яких мінилися різними кольорами, над ними — освітлені знизу, й тому трохи ненатуральні, обличчя з різкими тінями. Низькі крісла, чорна рідина з зеленою піною в склянках, лампіони, з яких сипалися дрібні іскри чи, може, швидше світляки летіли хмарою палаючих нетлів. Хаос вогнів скрадав зорі. Підвівши голову, я побачив лише чорну пустку. І все-таки дивна річ: у цю мить невидиме небо наче вдихнуло в мене бадьорість. Я стояв і дивився. Хтось злегка зачепив мене на ходу, я відчув запах парфумів, сильний і разом з тим приємний: то пройшла пара. Дівчина обернулася до хлопця, її груди й плечі окутував пухнастий серпанок; він її обіймав, танцювали. "Ще танцюють, — подумав я. — Добре хоч це". Пара зробила кілька кроків, бліде ртутне коло піднесло її догори разом з іншими парами; їх темно-червоні тіні рухалися під величезним круглим диском. Коло не спиралося ні на що, не було навіть осі, воно просто оберталося в повітрі під звуки музики. Я пішов поміж столиками. М'який пластик під ногами скінчився, і я пішов по шерехатому камінню. Пройшов крізь світляну смугу й опинився в скелястому гроті. Побачив десяток чи кілька десятків готичних нефів, виготовлених із сталактитів, отвори печер були оздоблені напливами перлистих мінералів з прожилками. Там сиділи люди, звісивши ноги в порожнечу, між їхніми колінами блимали хисткі вогники, а внизу застигла чорна поверхня підземного озера, відбиваючи в собі нагромадження скель. Там, унизу, на сяк-так зв'язаних плотиках, теж сиділи люди, всі звернені в один бік. Я зійшов над саму воду й побачив на другому боці, на піску, танцюристку. Вона видалася мені голою, але білизна її тіла була неприродною. Дрібними граціозними кроками збігла до води і, коли її силует відбився в ній, раптом розвела руки й схилила голову — це означало кінець номера, але ніхто не заплескав у долоні, танцюристка стояла ще кілька секунд нерухомо, потім повільно пішла берегом, огинаючи дугою його нерівну лінію. Вона була вже, може, за якихось тридцять кроків від мене, коли з нею щось сталося. Ще мить тому я бачив її усміхнене, зморене обличчя, і раптом її ніби щось заступило, силует затремтів і зник.