— Прошшу вуас... прошшу ласскаво.
— брек, бреак...
— до послуг...
Барак загомонів, затріщав, залементував іржавими голосами, і я почав відступати; задкуючи, вискочив на подвір'я і примружив засліплені очі. Якусь мить я стояв, прикриваючи їх рукою; за мною почувся довгий гуркіт — робот зачиняв двері й замикав їх на засув.
— Послухайтее... — долинуло ще раз крізь стіни. — Прошшу... до посслуг... помилка...
Я проминув скляний павільйон, не знаючи, куди йду — мені лише хотілося бути якнайдалі від цих голосів, не чути їх; я здригнувся, коли відчув на плечі несподіваний дотик. Це був Маргер, світловолосий, гарний, усміхнений.
— Ох, вибачте, шановний Брег, сто разів вибачте, що так довго...
— Що буде з ними?.. — перебив я його майже неввічливо, показуючи рукою на довгий барак.
— Пробачте, — закліпав він очима, — з ким?
Він одразу ж зрозумів і здивувався:
— То ви там були? Не треба було...
— Як то не треба?
— Але ж то брухт.
— Брухт?
— Брухт на переплавку, вже розсортований. Ходімо?.. Нам треба підписати протокол.
— Зараз. А хто це робить... сортування?..
— Хто? Роботи.
— Що?! Самі роботи?
— Звичайно.
Він замовк під моїм поглядом.
— Чому їх не ремонтують?
— Бо це не вигідно... — повільно відповів він з подивом.
— І що з ними роблять?
— З брухтом? Звозять отуди, — показав він на стрункий силует мартенівської печі, що стояла окремо.
У кабінеті на столі вже лежали приготовані папери — протокол перевірки, ще якісь папірці; Маргер заповнив по черзі рубрики, розписався й подав мені ручку. Я покрутив її в пальцях.
— А що, коли помилка...
— Як це?
— Там, у тому... брухті, як ви його називаєте, чи не можуть виявитись... якісь справні, цілком придатні, як ви гадаєте?
Він дивився на мене так, наче не розумів, що я кажу.
— У мене склалося таке враження, — повільно закінчив я.
— Але ж то не наша справа, — заперечив він.
— Ні? А чия?
— Роботів.
— Тобто... адже ми мали їх перевіряти.
— Та ні, — всміхнувся він з полегшенням, зрозумівши нарешті, що мене турбує. — Це не має з тим нічого спільного. Ми перевіряємо синхронізацію процесів, їхній темп і ефективність, але не вдаємося до таких деталей, як сортування. Це нас не обходить. Це не тільки непотрібно, а й неможливо, бо на кожну людину припадає нині вісімнадцять автоматів; з них близько п'яти щодня закінчує свій цикл і йде в брухт. Це дає щодня близько двох мільярдів тонн металу. Ви самі бачите, що ми не могли б за цим стежити, не кажучи вже про те, що наша система побудована власне на тому, що ми не дбаємо про автомати, а вони про нас.
Нічого не скажеш, логічно. Я підписав папери. Ми вже мали розійтися, коли несподівано для самого себе я запитав його, чи виробляються людиноподібні роботи.
— Власне кажучи, ні, — сказав він і нерішуче додав: — Наробили вони у свій час нам клопоту...
— Як це?
— Та ви ж знаєте інженерів! Вони створили такі моделі роботів, що їх не можна було відрізнити від живої людини. Декому це не сподобалося...
Я одразу пригадав сцену на кораблі, яким прилетів з Місяця.
— Не сподобалося?... — повторив я. —Може, це було щось подібне до... фобії?
— Я не психолог, але це, мабуть, можна так назвати. Зрештою, то стара історія.
— І вже нема таких роботів?
— Авжеж. Вони зустрічаються лише на ракетах короткого радіуса. Вам не доводилося бачити такого?
Я щось пробурмотів.
— Ви ще встигнете владнати свої справи?.. — раптом занепокоївся він.
— Які справи?
Я пригадав, що говорив йому, ніби маю якісь справи в місті. Ми попрощалися біля виходу із станції, куди він провів мене, не перестаючи дякувати за допомогу.
Я походив вулицями, зайшов до реалю, вийшов задовго до кінця безглуздої вистави і поїхав до Клавестри в зовсім поганому настрої. Глідер я відпустив за якийсь кілометр від вілли і решту шляху пройшов пішки. Все гаразд. Це механізми з металу, дроту, скла, їх можна складати й розбирати, міркував я, весь час повертаючись у думці в той цех, у темряву, сповнену уривчастими голосами, химерним белькотінням, в якому звучали розпач і страх. Щодо цього я міг вважати себе спеціалістом, я добре знав, що таке страх; жах перед раптовим знищенням не був для мене фікцією, як для них, для цих мудрих конструкторів, які так продумано все організували: роботи займалися собі подібними аж до кінця, а люди ні в що не втручалися. Це було замкнене коло досконалих агрегатів, які самі себе творили, відтворювали й нищили, а я міг тільки пасивно прислухатися до симптомів механічної агонії.
Я зупинився на пагорку. Краєвид під призахідним сонцем був невимовно красивий. Зрідка глідер, виблискуючи, як чорний снаряд, пролітав стрічкою шосе, цілячи в обрій, над яким далеким голубуватим контуром вимальовувалися гори. І раптом я відчув, що не можу на це дивитись, неначе я позбавлений такого права. Я посидів під деревами, закривши обличчя руками і шкодуючи, що повернувся. Коли я заходив до вілли, білий робот підійшов до мене:
— Вас просять до телефону, — конфіденціально повідомив він. — Далека лінія: Євразія.
Я поспішив слідом за ним. Телефон був у холі, і під час розмови я бачив сад крізь скляні двері.
— Халь? — пролунав далекий, але чіткий голос. — Це Олаф.
— Олаф... Олаф!!! — радісно вигукнув я. — Хлопче, де ти?!
— У Нарвіку.
— Як справи? Що робиш? Ти одержав мого листа?
— Точно. Тому й знайшов тебе так швидко. Пауза.
— Що робиш?.. — повторив я, здається, вже не так упевнено.
— А що я маю робити? Нічого не роблю. А ти?
— Ти був у Адапті?
— Був. Але тільки один день. Вирвався. Не міг, знаєш...
— Знаю. Слухай, Олафе... я найняв тут віллу. Приїжджай сюди!
Він відповів не відразу. А коли озвався, в голосі його звучало вагання.
— Та я б не проти... Я приїхав би, Халь, але знаєш, що нам говорили...
— Знаю. Але ж вони нам нічого не зроблять. Зрештою, ну їх к бісу. Приїжджай.
— Але, Халь, чи ти певен... Чи не буде...
— Що?
— Гірше.
— Звідки ти взяв, що мені погано?
Я почув його короткий сміх, скоріше зітхання: так тихо він сміявся.
— Тоді нащо ж я тобі там потрібен? — запитав він.
— Олафе, слухай. Тут щось схоже на дачу, знаєш. Вілла, басейн, сад. Тільки... ти ж знаєш, як тепер усе, знаєш, як вони живуть, га?