— Пробачте, — пробурмотів я. Хотів піти, але зупинився: в його очах було щось наказове.
— Я десь вас уже бачив. Але де? — сказав він на диво сильним голосом.
— Сумніваюся, — відповів я, мотнувши головою. — Я повернувся лише вчора... з дуже далекої подорожі.
— Звідки?
— З Фомальгауту.
В його очах спалахнули вогники.
— Ардер! Том Ардер!
— Ні, — відповів я. — Але я був з ним.
— А він?
— Загинув.
Я почув, як важко він дихає.
— Допоможіть мені... будь ласка... сісти.
Я підтримав його під пахви. Під чорним слизьким вбранням були самі кості. Я обережно посадив його на лавку. Сам став поруч.
— Сідайте... будь ласка.
Я сів. Він усе ще важко дихав, заплющивши очі.
— Це нічого... просто я розхвилювався, — прошепотів він. За хвилину старий розплющив очі. — Моє ім'я Ремер, — сказав він просто.
У мене перехопило подих.
— Як, це... ви... ви?.. Скільки...
— Сто тридцять чотири, — сухо відповів він. — Тоді мені було... сім...
Я пам'ятав його. Він приїздив до нас з батьком, феноменальним математиком, який був асистентом Геонідеса — творця теорії нашого польоту. Ардер показав тоді хлопцеві центрифуги. Жвавий, як іскра, семирічний хлопчисько з чорними, як у батька, очима — таким він залишився в моїй пам'яті. Ардер підніс його над головою, щоб хлоп'я могло краще побачити нутро гравікамери, де я тоді сидів.
Ми мовчали. У цій зустрічі було щось неприродне. З якоюсь пожадливістю, з болісною цікавістю я в напівтемряві вдивлявся в його таке страшенно старе обличчя, і горло мені стискалося. Я хотів дістати з кишені сигарету, але не міг — тремтіли у мене руки.
— Що сталося з Ардером? — запитав він.
Я розповів йому.
— Ви не знайшли нічого?
— Ні. Там не знаходять.
— Ви здалися мені...
— Розумію. Ріст і так далі, — відповів я.
— Так. Скільки вам зараз років? Біологічних...
— Сорок.
— Я міг би... — прошепотів він.
Я зрозумів його.
— Можете не шкодувати, — сказав я твердо. — Можете за цим не шкодувати. Ні за чим не шкодуйте. Розумієте?
Він вперше глянув мені в обличчя.
— Чому?
— Бо мені нічого тут робити, — сказав я. — Нікому я не потрібен. І мені... ніхто.
Він, здавалося, недочуває.
— Як вас звуть?
— Брег. Халь Брег.
— Брег, — повторив він. — Брег... ні. Не пам'ятаю. Ви були там?
— Так. В Аппреноусі, коли ваш батько привіз поправки, зроблені Теонідесом в останній місяць перед стартом... виявилося, що коефіцієнти рефракції в темних пилах були занадто низькі... Не знаю, чи вам це щось говорить? — нерішуче запитав я.
— Говорить. Аякже, — відповів він з особливим наголосом. — Мій батько. Аякже. В Аппреноусі? Але що ви там робили? Де ви були?
— У гравітаційній камері, у Янссена. Ви були тоді там, Ардер вас привів, ви стояли вгорі, на містку, й дивились, як мені дають сорок "g". Коли я виліз, у мене носом ішла кров... ви мені дали свою хусточку.
— А! То були ви?
— Так.
— Мені здавалося, що у тієї людини в камері... було чорне волосся.
— Так. У мене й тепер воно не світле, а сиве. Тільки зараз добре не видно.
Запала мовчанка.
— Ви, звичайно, професор? — запитав я, аби тільки щось спитати.
— Був. Тепер уже... ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. — І ще раз дуже тихо повторив: — Ніхто.
— Я купував сьогодні книжки... Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?
— Моя. Ви математик?
Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.
— Ні, — відповів я. — Але... я мав чимало часу... там. Кожен робив, що хотів. Мені... допомагала математика.
— Як це зрозуміти?
— У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину...
— Знаю.
— Спочатку ми дивились на це як на... розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв'язок із Землею повністю припинився і ми висіли там — здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, — то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, — було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.
— А математика?
— Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її, разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями...
— Але ж ви мали науковий ступінь.
— Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от — чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.
— Так, — промовив він тихо. — Треба було її мати, щоб полетіти...
— Скоріше, щоб стати учасником експедиції, — поправив я його. — І знаєте, чому, так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона — поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там... там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень...
— Цікаво, — промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні й зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.
— Це допомогло мені витримати, — сказав я. — Теорія множення... те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними... було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам'ятаю так, ніби все було вчора.
— Це не так уже й схоластично, як вам здається, — буркнув він. — Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?