— До побачення,— сказав Чарлі, відчинивши їм двері.
— До собачення! — відказала Лоррейн.
Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.
— Яке свинство! — вибухнув Чарлі.— Яке дике свинство!
Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав:
— Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...
Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула: "Оххх", крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.
Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу.
— Гайда обідати,— звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: — У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.
— Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...
— Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку…
Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону — хтось узяв трубку,— і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть.
Незабаром Лінкольн повернувся.
— Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.
— Вона сердиться на мене?
— А як ти гадаєш? — жорстко відповів Лінкольн.— З її здоров'ям...
— Ти хочеш сказати, що вона тепер не віддасть мені Онорію?
— Не знаю. Твої друзі довели її до нестями. Зателефонуй мені завтра на службу.
— Будь ласка, поясни їй: я ні сном ні духом не відав, що вони поткнуться сюди. Я обурений не менше, ніж ви.
— Зараз я нічого пояснювати не можу.
Чарлі підвівся, взяв пальто й капелюха і рушив коридором до виходу. Потім, згадавши, вернувся, прочинив двері дитячої кімнати й сказав якимсь чужим голосом:
— До побачення, діти.
Онорія вискочила з-за столу, підбігла й пригорнулася до нього.
— До побачення, золотко,— мовив він глухо, а тоді якомога ніжніше, немовби намагаючись задобрити когось, додав: — До побачення, любі діти!
5
Шоферові таксі Чарлі наказав їхати до "Рітца". Він хотів зірвати злість на Лоррейн і Данкенові, але в барі їх не було, а він ще по дорозі зрозумів, що скандалом однаково не зарадиш. У Пітерсів він так і не пригубив чарки й тепер замовив віскі з содовою. Поль підійшов побалакати з ним.
— Ну й часи настали,— сумно поскаржився він.— Ми тепер не маємо й половини того, що мали. Про кого з американців не спитаю, кажуть: збанкрутував, якщо не в перший крах, то в другий. Ваш приятель Джордж Гардт, кажуть, утратив усе до останнього цента. Ви повернулися до Штатів?
— Ні, я тепер працюю в Празі.
— Хтось мені казав, що криза й вам вийшла боком.
— Мені вийшов боком бум, а не криза.
— Надто ризикували?
— Можна й так сказати.
Спогади про ту пору знов обступили його, мов примари: люди, з якими вони знайомилися, пливучи до Європи; люди, що не вміли додавати тризначні числа, не вміли навіть висловити найпростішої думки. Чоловічок, з яким Гелен погодилася піти танцювати в корабельному ресторані й який запросив її до себе в ліжко, як тільки вони відійшли від столика; жінки й дівчата, істеричні алкоголічки й наркоманки, яких силоміць виставляли за двері...
... І чоловіки, що замикали двері своїх помешкань перед носом дружин, хоч надворі падав сніг, бо в двадцять дев'ятому році сніг був несправжній. Якщо тобі хотілося, щоб то був не сніг, а щось інше, ти платив гроші, й виходило по-твоєму.
Він підійшов до телефону й набрав номер Пітерсів. Трубку взяв Лінкольн.
— Вибач, це знов я. Скажи мені відверто: Меріон передумала?
— Меріон хвора,— з притиском відповів Лінкольн.— Певна річ, ти тут не винен, але тепер розмови про це можуть зовсім її доконати. Видно, тобі доведеться потерпіти ще півроку. Нехай Меріон трохи оговтається. Я не хочу знову важити її здоров'ям.
— Ясно.
— Шкода, що так вийшло, Чарлі.
Він повернувся до свого столика. Його чарка була порожня, але у відповідь на запитливий погляд Алікса він похитав головою. Що ж, більш у Парижі робити нічого. Єдине хіба — накупити подарунків для Онорії. Завтра він купить для неї цілу машину подарунків. Він сердито подумав, що це зрештою тільки гроші — а кому він не роздавав грошей...
— Ні, досить,— сказав він іншому офіціантові.— Скільки з мене?
Пройде час, і він знов повернеться сюди. Адже не можуть вони примусити його розплачуватися довіку. Але він тужив за своєю дитиною, і ніяка надія не могла заглушити тієї туги. Він був уже не молодий, не в тому віці, коли можна жити самими надіями й мріями. І він знав напевно: Гелен не прирекла б його на таку страшну самотність.
ПРИМІТКИ:
1 — Шпинат, цвітна капуста (франц.).
2 — Квасоля (франц.).
3 — Яка мила дівчинка! Вона розмовляє геть як справжня француженка (франц.).