Якось одного тихого вечора, у п'ятницю, він поїхав вниз по річці. Швидко летів його човен по рівній, як скло, воді. Був чудовий вечір, їхати було так гарно, й він незчувся, як надійшла ніч... Вийшов місяць й посріблив все навколо своїм зеленкуватим сяйвом.
Скрізь панувала повна тиша.
Інженер зупинив човна й задивився на воду, на місяць... І зненацька він зачув з берега, немовби хтось пошепки покликав його:
— Андрійку! Любий Андрійку!..
Він оглянувся довкола. Скрізь було безлюдно. На освітленому місяцем піщаному березі так само не було нікого. Під берегом стояв старий, напіврозвалений водяний млин. Але ж і там не було жодної живої душі...
Однак, дарма, що Андрійко вже давно відзвичаївся, щоб його хтось так звав, дарма, що навколо ніде не було нікого, — те шепотіння видалося йому таким знайомим, таким близьким, що він навіть увесь затремтів...
Постояв він ще якийсь час серед річки, а потім глибоко зітхнув й пустив човна...
Тільки ж серце чує близьку істоту й без мови... Тим-то, сам не знаючи чого, згадав Андрійко своє дитинство, згадав, як йому було тяжко, як ішов він до лісу помирати... Згадав потім і страшну малесеньку старчиху, що звала його "любим Андрійком", до якої щоп'ятниці ходив він уночі майже два роки... Вдячно згадав і те, як вона врятувала йому життя й зробила його чоловіком... Він став на човні на рівні ноги й повним голосом проказав:
— Спасибі тобі, бабусенько мила!..
Сказав те й не знав, що з того розваленого млина смутними очима дивилася на нього й чула його слова байдужа до всього на світі, крім свого "любого Андрійка", Потороча Хрипка...
Вперше в житті в той сумний листопадовий вечір, коли хлопчик прийшов зі своєю скринькою до розваленої цегельні, почула вона те миле слово "бабуня", вперше пізнала вона в своєму серці щось тепле, нове, незнане... І до самого свого кінця вона не згубила того почуття... Сьогодні вона враз впізнала Андрійка на моторному човні. Хотіла була покликати його до себе, але ж подумала, що він може її не впізнати, злякається Нечистої Сили, буде її проклинати, тікатиме від неї, як всі люди...
І вона не вийшла з тіні, коли він оглядався й шукав, хто так ніжно, пошепки покликав його серед порожньої великої річки. А коли вчула його ласкаві слова, в неї не вистачило голосу йому відповісти.
Так і не призналася вона йому. Не призналася так само, як нікому іншому: ні з видимих істот, ні Невидимій Силі не призналася вона в своєму почуванні...
І ніколи Андрійко не довідався, що зробила його чоловіком "Невидима Нечиста Сила"...