А чєрівница тота почірувала шос там своє й каже панові: "Йде до тебе, пане, Добуш із ровтов. Але не бій си — він поверне назад". Так си й стало. Бо дес уже так під границев того пана шос си замовили легіні та й ударив один другого. А Добуш цесе покмітив та й каже: "На цім неможливо бути, аби у мене в ровті один одного бив. На місце! Звідки поступав, звідти знов іти мушу". Пішли назад, до Криворівні. Зібрав у другім пунті Добуш 44 легіні, пішов знов. А чєрівница знов поворожила і каже панові: "Іде ід тобі Добуш. І вже наступили на твій лан. Ідуть крізь жита".
А вно так і було. Так їк ступили на панцкий лан, а хлопці поголодніли. Один узєв колос, ізсукав, здув і зжував зерно. А Добуш тото прикмітив. "Хлопці! А шо жвачіте?" — "Та то я смотрю[63], пане ватажку, ци достигле жито". — "Е, знаю я тепер диське[64], шо будемо зле гостити. Вертаймо назад. Бо я йду по панове житє, але однаково його хліба не маю кивати".
Пішли назад. Збив Добуш тепер собі банду 64 мужя: і з Єсенова зібрав, і з Криворівні зібрав, і з Жєбйого. І уробив своїми руками палєнички з глини і кождому легіневі поклав на голову. І дут. Переминув границу Панову. "Ой зле, пане! — ворожка кричить. — Іде Добуш попід землев!" А то, вважаєте, її так глина збаламутила. Шо тут дієти панові? Обложив восько дубелтово[65], велів закласти деревом брами. "Ой гвавту, — ворожка кричіт, — Добуш уже коло брам! Попід землев йдет!.. Пусто мені балакати!!!"
А Добуш направду вже коло брам. "Ано, легінці, котрий розімкни браму!" Не може жаден. "Я би розмик, — каже Добуш, — лиш ми си не хоче. Най виджу вашу прахтику". Хлопці си здогадали, узєли дуба великого, поставили на колеса — бо то вішутровували дорогу, то вози були. Прикували та йк нагріли у ту браму — геть вісадили. "Іду я наперед", — каже Добуш. "Йой пане, пане! — кричіт чєрівниця. — Добушєк у дворі!" А пан тот нич си не боїт: має надіжку на силу на свою й на пса. Бо у того пана був пес, шо ні жадна людина не могла д'нему приступити. Пан обідає, а тот пес спередь столу. А Добуш приходит. А пан нібито не знає, кричіт: "А хто то…псом його маму, прийшов?" А Добуш чінит: "Проглєнь свої очі, паночку! Се я, Добуш". Дивит си пан, шо Добуш ні фузії не має, нічо, так, з голими руками, йдет. "А ци ти б'єш, ци ти стрілєєш?" — "У мене й столец за топорец", — кае Добуш та йк лапнув уперід того пса, у вітру псом хитнув, перервав си пес надвоє. А пан тогди на Добушя. Нахитав три рази — пізнав Добушеву силу!.. Тогди він на тшудерації.
Причєк на коліно, а Добуш собі на коліно, бо того кєжко було змудрувати. Та зложив тогди пана файно й іскєв. А витак сіли на коней, пігнали. Женут, женут. Єла си вже ннина прохапувати. Дивит ци Добуш: "Де ми є? Ми є на місці". Пережєгнав си Добуш, каже Джемезі: "То нас чєрівниця тота обплутує. Скочни назад, чєрівницу ізітни, а прєжу, що вна мотат, розмотай назад". Та лиш тогди пішли з упокоєм.
І про останні хвилини діяльності опришків, уже без Довбуша, оповідав мені Гєлета. Як опришки зійшлися у Перехреснім у одного ґазди, різали там цапів, баранів, юшки варили.
— А в того ґазди був слуга Льонта Зведюх. Та хтів си прислужити панам, та й побіг донести. А хлопці порозходили си по селах, екі кємували, шо ніхто про них не знав. Галамася пішов, Слусарик Приць з-під Мізина. А тут комісія велика, списуют села, кіко маєш лумера, — перепис на люде йдет. А Льонта усіх пізнавав, та й їх брали. Приць зав'єзав вівцю навхрест та став аж у Салущині. Але оннаково й Льонта не погостив добре, знайшли го хлопці — бавив си із манджьохами аж у Чернівцьох. Та забрали го хлопці, та привели на верх, зібгали два буки та одну ногу до одного бука прив'єзали, а другу до другого та й пустили.
Отаку ще древлянську кару оповів мені Гєлета. Що ж… однакові люди, лісові.
Але оповідання оповіданнями, а я таки навертаю до свого — чи згоден Іван узяти на себе ролю Довбуша в моїй п'єсі.
На превелику мою радість — згоден!
Проби у нас відбувалися в Красноїлі, йдемо ми туди. Іван неграмотний, але серед моїх акторів багато є таких, вони виучують ролі з голосу.
Іван на пробах, як колись говорили, "адін васторг". Репліки, які йому подаю, вимовляє так, що в мені аж дух радується. Та до кожної з них іще дасть щось своє, щиро гуцульське, забористе — ну просто я на сьомому небі.
І так ішло щось із тиждень чи півтора. Коли нараз Гєлета заявляє мені, що він більше не хоче, що він іде домів.
Мов обухом мене вдарило.
— Та чіму, Іване? Шо вам за недогода?
Починаю йому розписувати, як то буде гарно, коли ми поїдемо по всіх містах, побачимо світу, як будуть нас приймати, скільки грошей він буде діставати.
— Єк вам мало, то можна бирше.
Ні, як затявся Іван — піду та й піду.
— Та скажіть хуч чіму? Най знаю.
Іван відповідає загадковою фразою:
— Поражав-сми си з людьми та й люде так говіркували, шо тепер лісів мало, паничів багато…
Та з тим і пішов. Нічим я не міг його вдержати. А я зостався ні в сих ні в тих, не розуміючи, який зв'язок межи моєю п'єсою й тим, що на Гуцульщині лісів стало мало, а паничів (поліції) багато.
Та вже потім мені розказали.
Гєлета думав, що я збираю розбійничу банду і мені не стає тільки провідника, Довбуша. І от він там, у себе на Бережниці, довго думав, коли почув мою пропозицію; нарешті рішив піти, й ото прийшов. Всі оті репетиції, репліки — все те вважав маскуванням дійсної цілі (не можна ж справді серед села збирати одкрито розбійничу шайку). Але коли порадився із старшими людьми, вони йому сказали, що часи тепер не ті, ліси повирубувані, ховатись ніде, що село повне жандармів, — взагалі діло небезпечне. А що я й мої хлопці то люди молоді, не розуміють, над якою пропастю танцюють, — ну й нехай собі.
Гєлета те все зважив — і зрікся.
Це було на початку XX століття в 1911 році в селі Красноїля.
55
Криворівнянський пан (пол.).
56
Землеміри.
57
У тюрмі.
58
Справді.
59
Фотографія.
60
Ззаду.
61
Діжка (від "полібечок").
62
Очевидно, требник (церковна книжечка).
63
Пробую.
64
Достеменно, точно.
65
Виставив подвійну варту.