Уляна. А тобі яке діло? Чого ти до людини причепився?
Нечитайло. Уже в літературу лізе. 133
Верещака (тихо до Сірика). Цей дядько сводоч... (До Тихого, побачивши два ордени Червоного Прапора), Пробачте, за що у вас ордени?
Тихий. Тепер такі часи, що всі ми мусимо одне одному помагать. От я й кажу письменнику...
Уляна. Так ти ж неграмотний. Ти книги тільки куриш.
Тихий. Оце хіба що так. Єдиний твій проти мене аргумент. Освіта у мене вечірня. А пишуть все-таки не так!
Уляна. Ну, що ти скажеш!
Тихий (до Верещаки). Були діла й на ордени.
Верещака. Ваше прізвище?.. Пробачте...
Тихий. Тихий.
Верещака. Товаришу Тихий, коли б, спираючись на свій критико-літературний досвід, ви не курили книжок, а, скажімо, були культурною людиною, про що б ви книгу написали? Ви про це думали?
Тихий. Думав.
Уляна. Ну, скажіть на милость!
Тихий. Я не писав би про царів, тиранів чи великих персон. Я склав би книжку або казку про отакесеньку людину, що призначається на посаду, для якої в неї ум голови не хватає. І як ота людиночка... Як усе в неї зразу пішло обертом. Була неначе не дурна — показала дурість. Весела й привітна була — стала гордою і мовчазною. Була сором'язлива — стала категоричною. Була чесна — почала підробляти покажчики. Мало того, зробилась нещасливою і почала вже, прах би її взяв, наводити нудоту на всіх, хто їй підлягає.
Верещака. Он як! Ну, вам, дійсно, дай освіту...
Тихий. Про пашу освіту не турбуйтесь. Частично можна землю обробляти і без Євгенія Онегіна й Тетяни. А от кому б я негайно зажадав освіти, — так це начальству, районному і навіть сільському. І не тільки вищої, а й середньої.
Верещака. А для чого тоді середня?
Тихий. А для того, щоб середина була в пропорції. А то часом трапляється: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і дорогих напоїв.
Гусак. Ти на кого натякаєш?.. Я тобі пригадаю цю балачку, писатель!
Демид. А от скажіть мені, товариші, чого це в нашому районі да така бідність у моду пішла? То ж колись, скажім, одне багате, друге, дивись, бідне. От бідне щось заробить у багатого. А зараз і бідні — бідні, й багаті — бідні, начальству все мало. Вітряки розорили...
Тарасик. У вас, діду, дрібнобуржуазна психіка.
Демид. Га?!
Тарасик. Психіка, кажу, у вас буржуазна і дрібна.
Демид. Помовчи, шеф!
Верещака. Цікаво. Чудесний матеріал.
Демид. Га? Що кажете?
Тарасик. Кажуть, що ви контрреволюціонер і пережиток капіталізму, діду.
Демид. Що?! Сибір нашого царя! (Кидається до Тарасика).
Тарасик тікає повз Скидана, що з'являється у дверях.
Скидан. О, вже зчепились, вояки. Ой біда мені з вами... Сідайте, тату, отам або приляжте. Ну, що ви, їй-богу... (До Верещаки). Прошу пробачення.
Верещака. Ну, що ви! Будь ласка. (До Сірика). Чудесний тип для сцени. Обов'язково вставлю в п'єсу.
Демид. Як? Куди приставите?
Тарасик. Вони хотять показати вас у театрі. У вас дрібнобуржуазний тип.
Скидан. Ну, Тарасе...
Демид. Ага... Он як... Ось воно куди карлючка закандзюбилась! Дрібний, кажете, тип, на сцені? Ну, спасибі
Мар'яна. Куди ви, батеньку, не треба...
Демид. Дочко, не держи мене.
Скидан. Ну, що ви, тату!
Демид. Ні, діти, вже я вам не тато.
Мар'яна. Ну, тату, ну, а хто ж ви?
Демид. Хто я?..
Скидан. Ну, годі. Хочете, поб'ю Тараса? Нехай поплаче трохи, лобуряка. Тарасе!
Тарасик. Я тут. Ударте, діду.
Мар'яна. Може, гниличок би чи яблучка з'їли?
Демид. Ви чули, хто я?
Мар'яна. Та то ж письменник щось там ляпнув. Він одмежовуеться, татуню. (До Верещаки). Скажіть щоиебудь.
Демид. Не батько я. Я дрібний буржуа на сцені вже, а не в старенькій хаті, що її сам колись зробив руками оцими. Тоді що вас на світі не було. (Виходить на авансцену). Так, оцими руками. Тоді ще їх на світі не було. Давно живу, і, може, справді, вже не людина я, а соціальний знак, артист який, а це все, може, сцена, а не моя хатина, що був зробив її руками оцими літ п'ятдесят тому назад. Усе життя нужденне і злиденно ненавидів свою я дрібність буржуазну, плазуючи з худенькими волами по дрібних нивках, мов по латочках, за дрібні гроші, не за капітал, та у дрібному поті, з дрібними дітками, що їх було тринадцятеро, дванадпятко господь собі яабрав, оплаканих дрібненькими сльозами... Оце-то те... Пройшли мої літа, і день мій звечорів, і я на сцені ось, і жаль мене бере. Не я був дрібний буржуа! Дрібпа була доля. Здрібнила все моє життя. Здрібнила розум мій і почуття. І мій талан... Га?! Де ти, мій талане? Тебе ж я, певію, мав, хоч і неграмотний. Та приорав чи, мо, забув у борозенках папських? Чи на шляхах чумацьких? Чи по шинках поганських? Талане мій, привидься!.. (Падає). Мар'яна. Таточку!.. Померли... Петре!..
Вбігають Олена і Ларися.
Скидан. (бачить, що Верещака записує). Пишете? Пишіть: помер великий артист па дрібних ролях. Помер письменник чи поет нездійснений, плугатар добрий, батько мій...
Уляна. Грушки любив. Оце йому гниличок принесла.
Олена. Та ще любив співати. Все, було, співає. Де ото не робиш, чути: "Гей, у полі вітер віє, а жито зеленіє, а козак дівчину та вірненько любить, та зайняти не сміє". Демид, царство небесне.
Платон. Пригадую, колись, ще парубками, виїдеш у степ було, а степ широ-окий, широкий! До самого Криму, та до Кубані, та Молдавії, так ото переспіваємо всіх пісень та й почнемо самі придумувати. Оце "Ой у полі вітер віє" од Демида пішло, потім "Над річкою бережком ішов чумак з батіжком, гей, гей, долю доганяти, гей..." Потім... той... Багато. Позабував уже. Таких пісень письменники, куди...
Олена. Де там їм. Тепер ось радіо пакашлюс для всіх.
Ларися. Любили вони добре слово.
Уляна. А що вже до роботи...
Мар'яна. А правда, тіточко... Великий був трудар! А гарні які, гляньте. Посміхаються.
Уляна. То його душечка полинула... Хоч тепер нема, кажуть, раю. Куди ж полинеш?
Олена. Та, кажуть, що й душі вже нема... Петре! Чи ви, писателю! Як же так, що скільки людива терпіла...
Верещака. Матеріалізм доводить, що рай, 1 пекло і так звана душа — це вигадки попів.
Олена. А що ж отут? Було, і от немає!
Верещака. Рефлекс...
Платон. Ну, це як у кого. Людина душевна — душа. А вродиться казна-що, дак там уже то, що пи кажете. Всяке створіння! (До Демида). Вічна тобі пам'ять, добра душа человічеська!