Посушливий вересень

Вільям Фолкнер

І

Дощу не було цілих шістдесят два дні, і в багряних вересневих сутінках чутка, поголоска, чи як його там сказати, поширилася, наче вогонь но сухій траві. Щось таке про міс Мінні Кунер і негра. Нібито він напав на неї, образив, перелякав. Жоден з тих, хто був цього суботнього вечора в перукарні, де вентилятор під стелею тільки ворушив задушне повітря, зовсім Його не остуджуючи, і хвилями переганяв назад до людей запах несвіжої помади й лосьйону, їхні власні несвіжі видихи й випари, не знав до пуття, що саме сталося.

— Хто-хто, тільки не Вілл Мейз,— озвався перукар, який саме голив клієнта. Перукар був худий, білявий, середнього віку і мав лагідне обличчя.— Я знаю Вілла Мейза. Він спокійний негр. Та й міс Мінні Купер я теж знаю.

— Що ти знаєш про неї? — запитав другий перукар.

— А хто вона така? Молоденька дівчина? — поцікавився клієнт.

— Ні,— відказав перший перукар. Їй десь так під сорок. Ї вона незаміжня. Отож я й не вірю...

— Не віриш, хай тобі чорт! — вигукнув дебелий молодик у пропітнілій шовковій сорочці.— То ти віриш чорнопикому, а не білій жінці?

— Я не вірю, щоб це зробив Вілл Мейз,— відказав перукар.— Я знаю Вілла Мейза.

— То, може, ти знаєш, хто це зробив? А може, вже й спровадив його з міста, ти, клятий негролизе?

— Я не вірю, щоб взагалі хтось щось зробив. Не вірю, що взагалі щось сталося. Хіба ви не знаєте, як цим старим паннам, бува, таке наверзеться...

— То це такий з тебе білий? — засовався клієнт під простирадлом.

Молодик схопився на ноги.

— Так ти не віриш? — скрикнув він.— По-твоєму, біла жінка бреше?

Перукар затримав бритву над клієнтом, що трохи підвівся в кріслі. Він навіть не оглянувся.

— А все ця чортова погода,— докинув хтось.— Доводить чоловіка до такого, що будь-куди полізе. Навіть до такої...

Ніхто не засміявся. А перукар мовив своїм лагідним, але непоступливим голосом:

— Я не кажу, що хтось там бреше чи не бреше. Я просто кажу — та й ви, хлопці, самі знаєте, що жінка, котра зроду...

— Клятий негролизе! — скрикнув молодик.

— Замовкни, Здорованю,— втрутився хтось інший.— Ми з'ясуємо все й тоді побачимо, що робити. Часу в нас досить.

— Хто? Хто це з'ясовуватиме? — аж кинувся молодик.— Хай йому чорт! Та я...

— Ти порядний білий, так? — промовив клієнт. Зі своїм намиленим підборіддям він скидався на старого золотошукача, як його показують у кіно.— Розтовкмач їм, Джеку,— звернувся він до молодика.— Якщо в цьому місті не знайдеться жодного порядного білого, то можеш розраховувати на мене, хоч я тільки комівояжер і не ваш городянин.

— Та годі вам, хлопці! — сказав перукар.— Спершу перевірте, як воно було. Я знаю Вілла Мейза.

— А щоб тобі! — скрикнув молодик.— І хто б подумав, що білий з нашого міста…

— Замовкни, Здорованю,— стримав його другий клієнт.— Часу в нас досить.

Комівояжер випростався в кріслі й глянув на нього.

— То ти гадаєш, можна виправдати негра, котрий ґвалтує білу жінку? І ти хочеш, щоб я повірив, ніби ти білий, коли в тебе такі думки? Краще забирайся назад на Північ, звідки тебе принесло сюди. На Півдні таких, як ти, не треба.

— На яку Північ? — запитав другий.— Я народився і виріс у цьому місті.

— А щоб тобі!— Молодик обвів перукарню чудним невидющим зором, немов силкуючись пригадати, що він хотів сказати чи зробити. Потім витер рукавом спітніле обличчя.— Хай мене повісять, але я не дозволю, щоб білу жінку...

— Розтовкмач їм, Джеку,— озвався комівояжер.— Сто чортів, якщо вони...

Надвірні двері, хряснувши, розчинилися. На порозі, широко розставивши ноги й похитуючись на підборах, зупинився кремезний чоловік. На голові в нього був фетровий капелюх; сорочка на шиї розхристалася. Розгарячілим визивним поглядом він зміряв присутніх. Прізвище Його було Маклендон, у війну він командував загоном у Франції, брав участь у боях і мав відзнаки за хоробрість.

— Ну? — сказав він.— То ви так і сидітимете й дозволите, щоб у Джефферсоні чорний паскудник серед вулиці ґвалтував білу жінку?

Здоровань знову схопився на ноги. Шовкова сорочка щільно облягала його тугі плечі, під пахвами темніли півкола від ноту.

— Про це ж я їм і товкмачу! Я й кажу...

— То там і справді щось сталося? — поцікавився хтось третій.— Бо це вже вона не вперше закидає чоловікам. Гокшоу має рацію. Рік тому хіба ж не вона скаржилась, що якийсь чоловік виліз на дах кухні підглянути, як вона роздягається?

— Що? — вигукнув комівояжер.— А це що таке?

Перукар став обережно втискувати його назад у крісло, і він знову схилився на спинку, голову ще підносячи вгору, хоч перукар і притримував його за плечі.

Маклендон рвучко обернувся до того третього:

— Сталося? А яка в біса різниця, сталося чи ні? Ти хочеш дозволити, щоб таке миналось чорному паскудникові, аж поки воно насправді станеться?

— Про це ж я й товкмачу їм! — знову скрикнув Здоровань і сапонув дешевою лайкою, довгою і запеклою.

— Спокійно, спокійно,— озвався хтось четвертий.— Не так голосно. Тихіше.

— А й правда,— сказав Маклендон.— Тут нема чого й балакати. Я вже своє сказав. Хто зі мною?

Він стояв, похитуючись на підборах, і обводив очима присутніх.

Перукар притис голову комівояжера до узголів'я крісла і стояв з бритвою напоготові.

— З'ясуйте спершу, як воно було, хлопці. Я знаю Віллі Мейза. Це не він. Краще хай візьметься за цю справу шериф, щоб було по закону.

Маклендон рвучко обернув до нього скривлене від люті обличчя. Перукар не одвів погляду. Вони дивились один одному в очі, ніби люди з різних світів. Інші майстри теж припинили роботу й застигли над своїми клієнтами.

— То ти віриш слову чорнопикого, а не білої жінки? — запитав Маклендон.— Ти, клятий негролюбе?..

Той, котрий озвався третім, схопився на ноги й стримав Маклендона за руку. Він теж побував на війні.

— Стривай-но, стривай. Краще розберімося, що й до чого, Чи хто-небудь знає, що, власне, сталося?

— Ще й розбиратися?! — Маклендон висмикнув руку.— Всі, хто зі мною, ходімо. А хто ні...

Він обвів поглядом перукарню, водночас утираючи рукавом обличчя.

Троє чоловіків підвелося. Комівояжер випростався в кріслі.

— Забери свою ганчірку! — сказав він, зриваючи з шиї простирадло.— Я йду з ним. Я не тутешній, але присягаюсь, якщо наші матері, жінки й сестри...