ти плескачика спечи...
Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.
У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.
— Ставайте навшпиньки! — просичав Вiтько, який керував операцiєю. — Не дiстає!
Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.
— Є! — почувся Вiтькiв радiсний шепiт.
Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить — i Гриня був у нього в руках!
— Славi — слава! — закричали ми. — Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!
I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього — вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув — аж п'яти заблищали!
"Так це ж вiн, — одразу здогадався я, — колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"
Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.
— От що таке гiмнастика! — гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!
Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.
— А дiвчат беруть? — захвилювалась Вiтуня.
— Вiзьмуть, — заспокоїв її Славко. — Я за тебе попрошу.
Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках — уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.
Канiкули — це добре, але...
Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.
Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" — казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.
А з малюванням сталася прикрiсть.
Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.
Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.
— Малюєш? — поцiкавився вiн.
— Малюю, — вiдповiв я. — Вже кiнчаю.
— А в мене не виходить.
— Чому? — здивувався я.
— Та знаєш, — пожалiвся Славко, — спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.
— Та невже? — посмiхнувся я.
— А ти сам спробуй! — розсердився Славко й пiшов.
А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й — i_з ц_у_к_р_о_м!"
— Почепцов! — викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. — Це що за жарти? — i вiн тицьнув менi мiй малюнок.
— Це не жарти, а "Чай iз цукром", — сказав я.
— А де видно, що вiн iз цукром?
— Так я ж написав!
— Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! — обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi — четвiрка у табелi.
Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив — про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.
А наступного дня...
А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.
Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!
— Це не проблема! — сказав тато. — Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...
Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.
— Тiльки гляди, — попередив я, — не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.
— Все буде нормально! — поклявся Славко. — Їдь i не переживай.
I я поїхав.
Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, — як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"
У Чернiговi в нас було стiльки справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження — теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.
Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.
Постукай у моє вiкно!
Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.
— Повернувся, мандрiвник, — пробурмотiв вiн замiсть вiтання.
— Повернувся! А чого ти став такий гордий?
— Який там гордий! — вiдмахнувся Славко. — З Гринею щось не те...
— Як не те?! — злякався я. — Що з ним? Кажи! Де вiн?
— Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.
— Де коробка? — перебив я Славка.
— Он у кутку...
Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.
— Гриню, — покликав я тихенько, — я приїхав. Привiт!
Вiн тiльки скоса позирнув на мене.
— Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!
Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.
— Не їсть? — поспитав я Славка.
— Не їсть...
— А навiщо така здоровенна тарiлка! — накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.
— Не чiпляйся до тарiлки! — огризнувся Славко. — Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.
Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.
— Е, чого там! — кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.
Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.
Вдома я про все розповiв татовi.
— Нiчого, — заспокоїв тато, — iди лягай, все буде добре!
Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.
Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.