Постріл

Сторінка 5 з 10

Шевчук Валерій

— Як ви себе назвали? — перепитав Метлинський.

— Та що вам скаже моє ймення? Omnia mea mecum porto! Всі мої томи й збірники ховаються у власній не дуже вибагливих форм скрині. Але я дуже й дуже радий вас бачити!

— Ви друкувалися в "Основі", — сказав, пригадуючи, Метлинський. — Так, так, я добре пам’ятаю… То були доладні твори.

— Які там доладні! Коли хочете щось доладного подивитися, ходімо проведу вас до палацу. Бачите, я сам ялтинський лікар, а домашнім лікарем Воронцових став з принуки, щоб зводити кінці з кінцями, тобто щоб їсти не тільки обід, а мати при тутешніх цінах для себе й родини вечерю.

Вони вступили у величні дубові двері, і назустріч їм пішов сивий татарин.

— Хочу показати його превосходительству палац, — сказав Руданський, і на вустах дворецького з’явився чемний оскал. Повів рукою у бік залів і чемно схилився.

— Це чудо вибудував англієць Бльор, — сказав Руданський. — Хоч часто тут буваю, не можу стриматися від спокуси подумати, скільки це коштує і звідки взяті такі гроші. Господар приїздить сюди раз на рік на кілька місяців, оце незабаром його сюди й чекають, а потім знову зали стоять пусткою. На утримання палацу й парку йде щорічно сорок тисяч карбованців. Чи не марнотратство?

Вони стояли перед портретом молодого графа Браницького, що став потім тестем графа Михайла Воронцова.

— Не було б марнотратства, не було б і палацу, — зауважив Метлинський.

Тут, у залі, між цих розкішних стін, багатого ліплення й найдорожчих шпалер, він наче виблід, позеленів і навіть поменшав. Обличчя ще більше спохмурніло, а очі погасли.

— Та й правда! — всміхнувся Руданський. — Не було б великопанської примхи, і цей чудовий берег стояв би порожній. Палиця на два кінці, — він засміявся, й луна прокотилася по порожніх залах.

Вони пройшли через велику вітальню і вийшли в зимовий сад.

— Все-таки моя проста натура не витримує такої розкоші, — сказав Руданський. — Тут є якийсь цікавий закон: переступивши межу того, що латинці назвали sancta simplicitas, щось із краси починає зникати.

Вони зайшли до їдальні. Розкішна важка мебля, два коминки, а між ними водограй. Спокійно стікали легкі, грайливі струмки.

— Краса завжди і всюди — краса, — тихо сказав Метлинський. — Ми часто обмежуємо її в собі, губимо й вихолощуємо, зачиняємося самовільно замість того, щоб бути як квітка, що підставляє під сонце пелюстки. Я останнім часом багато про це думаю, і мені здається: чим менше у нас упереджень, тим менше й обмеженості.

В більярдній вони побачили величезне гральне поле, на стінах портрети батьків Михайла Воронцова і його жінки з роду Браницьких.

— Краса — в людській щирості й простоті. Все, що має на собі хоч тінь манірності, зайвої ускладненості й нагромадження, свідчить про смак переобтяжений, а отже хворий.

— Як на мене, то я приймаю і ваш погляд, але так само приймаю й погляд супротилежний. Зрештою, ваша точка зору має сенс, коли поруч існуватиме її заперечення.

Вони пішли ліворуч і перейшли через спальню, а тоді будуар княгині. Довгий коридор, у який потрапили, був суціль заставлений шафами з гардеробами князів.

— Ви цікавий співбесідник, — сказав Руданський. — Тут, у Ялті, буває самотньо саме через нестачу людей, з якими можна хоч трохи повправляти мозок. Хвороба загнала мене в ці краї, і мене часто з’їдає ностальгія.

Метлинський промовчав: в надмірну щирість із цим чоловіком йому вдаватися не хотілося. Мимоволі відчув у ньому той живий, пульсуючий вогонь, який виточують непересічні індивідуальності, і вже це по-своєму закривало йому серце. І все-таки весь він, великий та добродушний, з отими дивними очима чудового і трохи незвичайного розрізу, викликав повну довіру: Метлинський мимохіть милувався з нього. Здавалося, стояли на різних полюсах; один із них тіло, а другий — тінь. Один рветься на рідну землю, другий із неї тікає, один палає, а другий тільки хоче видобути вогонь. Метлинський насурмив брови й озирав з підвищеною цікавістю розкішний гобелен на стіні. "Цей чоловік, — подумав він, — здається, може творити як дихати!"

Перейшли довгі сходи й завітали до величезної зали-бібліотеки з шафами, повними старих книжок. На стінах висіли коштовні портрети. Руданський різко повернувся до Метлинського:

— А тут, пане професоре, мене вже заздрість починає брати. Тут же виникає елементарне почуття: взяти це й загарбати, — він розсміявся, і вийшло це якнайдобродушніше. — Шкода мені книжок, які лежать без діла, — додав, мов вибачився.

— Зате краще збережуться для нащадків, — спокійно зауважив Метлинський, і на його вуста лягла тонка всмішка. — Колись я бачив, у що перетворилася одна бібліотека, книги з якої надто вже читалися. Сміття й порох, а винесені знання чи вивітрилися, чи й не завітрювалися до голів. Тут книжка лишається ще річчю, а там вона — тлін.

— Ну, це вже дарма, — повільно мовив, змружуючи очі, Руданський. — Окрім світу речей, є ще світ думок та бажань. Вони наче величезна безначальна сітка, яку кинуто людям на голови. Темні голови — темне й безглузде життя твориться, більше світлих голів — то й світла, й повітря навколо більше.

— Світло й повітря для світлих голів, пане, — відказав спокійно Метлинський. — Темні голови не знають світла, і воно їм нінащо. Накажете, як нетлям, об вогонь палитися? Щоб згоріти?

— А може, й згоріти, — всміхнувся якнайдобродушніше Руданський.

Вони вийшли з кабінету на розкішну, ніби окремий двір, терасу з водограєм. Вернулися до першої світлиці, відчинили величезні скляні двері й мимоволі спинилися. Перед ними лежало синє море і ясніла біломармурова тераса. Море ледь-ледь колихалося, поблимуючи міріадами спалахів, — відчувалась у ньому невимовна сила, ба навіть потуга. Повільно йшли в мармуровім проході, але очі їхні тільки пробігали по вишуканих прикрасах: гніздечках-балкончиках, що висіли над проходом. Лежали перед ними широкі гранітні сходи, що вели просто до тієї синьої, палахкої розкоші, яка грала й мінилася перед ними. Зобабіч сходів палахкотіли пишні квіти у вазонах із білого мармуру і було на них три пари левів, вирізьблених із того-таки мармуру. Перша пара наче спала недалеко від моря, друга, вище від неї, прокинулася й наслухала, а третя, біля палацу, схопилася на ноги, роззявивши пащі, — хто там іде на красу велеліпну, хто там готується її зруйнувати?! Крик безголосий викидають вони із своїх білих пащек, наче хочуть знищити те могутнє Синє, що там, перед ними, — лягло безмежним обширом і дихає затамованою міццю. Метлинський озирнувся назад, на Алупку: там — величезні дикі скелі Ай-Петрі, а між морем та горою під ясно-блакитним небом розлилося ще одне море — темно-зелена, буйна порість.